Читати книгу - "Гірка правда"

Далеко не всі лемки співпрацювали з УПА. Про це образно пише Артур Бата у своїй книжці "Бєщади у вогні".[488] Він, між іншим, пише: Драма лемків, це один з трагічних результатів розбурханої українським націоналізмом ненависті (стор. 215). Той же автор пише, що ОУН-УПА не мала в лемках природних союзників, незважаючи на наполегливі заходи командування, на Підкарпатті вдалося створити лише одну лемківську сотню "Смирного". Як на народ, що нараховував понад 100 тисяч людей, це справді невелике досягнення (стор. 212).

Це діяльність отих двохсот бойовиків С. Б. у першу чергу спричинила трагедію лемків. Як, зрештою, і трагедію цілих сіл на Західній Україні вже після закінчення війни. Адже тільки сліпий не бачив, що немає вже жодної перспективи для УПА. Але вона "діяла".

Незважаючи на переселення до Української РСР, після війни в Польщі залишилося кількасот тисяч українців, здебільша лемків. Вони були активними в УСКТ Українському суспільно-культурному товаристві, контрольованому Міністерством внутрішніх справ. Газета "Наше слово" мала "Лемківську сторінку". Були створені українські школи, в тому й два ліцеї, відкрито кафедру україністики на Варшавському університеті. На жаль, незважаючи на офіційні декларації, в УСКТ, зокрема в його низових клітинах, можна було відчувати націоналістичні настрої. І це в той час, коли ніхто з пропагаторів націоналізму не знав його суті, не читав Дмитра Донцова, зокрема його "Націоналізму". Широкі кола лемків, в яких почав формуватися потріотизм, ототожнювали його з націоналізмом, відчуваючи слушний жаль до польського уряду, ототожнюючи його з польським народом. Десятки років трактування українців, отже й лемків, як громадян нижчої категорії, посилило почуття ненависті до всього що польське. Водночас лемки, декларуючи свою українськість, за малими винятками не наблизилися до культури й мови своїх співвітчизників з України.

Серед лемків у Польщі панує, розбуджене ОУН, переконання, що Лемківщина має бути частиною української держави, а це тому, що вона є українською етнічною територією. Серед них не народилася реальна думка: домогтися створення умов для повернення лемків на Лемківщину й створення там культурної, а може й територіальної автономії в рамках польської держави. В них бо ОУН розбурхала елементи націоналізму. Тому й опинилися лемки в т. зв. патовій ситуації. До неї їх довела ОУН. Без розриву зі структурами ОУН, лемки не знайдуть в умовах польської державності жодного "модус вівенді".

Хай би лемки послухали свого розуму, то й дішли б до висновку: За їхню трагедію несе вину ОУН. УПА, яка, рятуючи себе, пробивалася на Захід. їх, із 50-тисячної УПА, на Захід пробилося Божим чудом тільки три сотні геройських оунівців.[489] Треба додати: Коштом трагедії лемків.

Сучасним лемкам і їхнім нащадкам треба примиритися з тим, що вони живуть і житимуть в рамках польської держави. Саме в цьому контексті треба їм шукати "модус вівенді".

В сьогоднішній пропаганді, ОУН щораз частіше твердить, що вона й її збройні відділи, в тому й УПА і СС дивізія "Галичина", у великій мірі спричинилися до постання незалежної України, навіть до розвалу СРСР. Тож спробуймо урухомити на хвилинку свою уяву й намагаймося дати відповідь на таке: Як сьогодні склалася б ситуація на Україні, коли б узагалі ніколи не було ОУН?

Зрозуміла річ, що ОУН постала на тлі конкретних історичних подій, в конкретних історичних умовах, зокрема в умовах розвитку фашистських течій в Західній Європі. Проте - ОУН не була тим, що мусіло постати. Адже й Західна Білорусія була в подібній до Західної України ситуації, а в ній не розвинувся рух, подібний до українського націоналізму.

Можна собі уявити такий розвиток подій:

Галичина, в якій національна свідомість українців була вища, ніж на Волині й Поліссі, об'єднала свої сили з інтелігенцією Волині, допровадивши до дійсно сильної Української парламентарної репрезентації, побудованої на базі українських демократичних партій, в яких чільне місце посіло УНДО. Ця парламентарна організація веде наполегливу боротьбу за реальні інтереси українців у Польщі - за українське шкільництво, розвиток культури, за культурну, а то й територіальну автономію. Рівночасно українські парламентаристи розвивають боротьбу за ці ж цілі на форумі Ліги Націй. Аргументи є: Західна Україна, це етнічно українські території, на яких більшість становлять українці. Лояльні по відношенні до держави українці. Контраргументів з боку польської влади не було б. Польща мусіла б визнати за українцями право до автономії. Постав би, не виключено, територіальний сейм. Постав би у Львові український університет, котрий би діяв побіч польського. Не було б пацифікації. Не було б українців у Березі Картузькій. Не було б з українського боку приводу до діяльності польської фаланги.

Під час вересневої війни 1939 року українці, як польські громадяни, спільно боролися б проти гітлерівської агресії. Багато їх попало б у більшовицькі в'язниці, але теж багато опинилося б їх в армії ген. Андерса. Вони б у більшій кількості взяли участь у битві під Монте Касіно і в інших. В них був би аргумент перед західними альянтами: ми спільно воювали проти спільного ворога.

Не було б УПА, не було б СС дивізії "Галичина". Радянська Армія так само перемогла б гітлерівську Німеччину на східному фронті, як західні союзники на західному фронті. Коли