Читати книгу - "Під Савур-могилою"

Січ, за задумом Сірка, на випадок війни мусила своєю поведінкою відхилити можливий султанів напад на неї, як лояльну, і захистити тим самим Великий Луг із чисельною волостю від татаро-турецької навали.

Ще в пізньому поосінні обміняли січовики двох пашів та всіх калудан-агів на сорок тисяч ясирників, хоч кілька десятків найвродливіших дівчат не повернулися, опинившись у агарянських гаремах, і Лавро Гук відпровадив повернутих на осідство, як і велів йому Сірко, в Посамар'я та на Конку, окрім тих, які забажали йти в Слобожанщину та в інші краї, а сам, відпочивши, знову був у безперервних роз'їздах — і в степах, і в Гетьманщині, і під ординськими тайшами.

Скликана взимку Вальна рада, потвердивши всеголосо Сірка й надалі кошовим та вислухавши Тукових розвідців: Василя Новака і трьох інших на чолі з Левком Коржем про те, що султан та візир турецькі мають намір бути під Чигирином навесні, стала на тому, щоб на переправі під байраком Кічкас збудувати свою твердиню, крім того, замиритися з Ордою, готуючись до збройного захисту своїх Великолузьких волостей пообіруч Дніпра. Про те, що султан із яничарами має бути і в Запорогах, на раді розповів козак-вивідник Яким Гичка, котрий вернувся з Москви по розмові там із думним дяком Ларіоном Івановим, брата якого Олексу він супроводжував туди. «Турчини намірюються відбити в січовиків Кодак і збудувати там фортецю для князя Юрґія, то пак для себе, як майбутніх господарів на Правобіччі»,— запевнив його Ларіон.

Отож січовики вирішили не приймати участі у війні Самойловича і Ромодановського з Туреччиною і будь-якою ціною не допустити яничарів чи ординців до Великолузьких волостей та, може, якось надоумити Орду на жакування самих турчинів.

— Нужда й закони виправляє, то будемо пильно дивитися, товариство, що нам робити за тих чи інших оказій, а самочинства та підступності в Коші будемо карати смертю,— сказав насамкінець Сірко на раді, повторивши вже вкотре слова свого вихователя гетьмана Івана Сулими.

Селяни, поспішаючи, ледве встигли вижати, скосити чи й змолотити збіжжя в царинах та навіть сховати дещо в ями, як у серпні султанська стотисячна й ординська кількадесятитисячна армади, немов під призвідством князя Юргія, під сераскирством Ібрагім-паші та мурзи Сеїд-Гірея громіздко й розтяжно доправилися під Чигирин, витоптавши по путі трави і піднявши густою стіною порохняву в небо.

Хан і його син-салтан та вісім мурз зі своїми ординцями бралися алярмом захопити Бужинську переправу, але, завдяки січовій розвідці, із засідки в Діброві були наголову розбиті козаками Самойловича, що привело до розбрату в турецьких лавах і примусило Ібраґім-пашу відступити в степ, а Сеїд-Гірея — втекти до черкесів. Султан за відступ на смерть скарав Ібраґім-пашу, Шеґітан-пашу та інших і грозився те ж учинити з ханом. Сірко за дорогий викуп охоронно доправив Сеїда до адиґів, через Гука та його розвідників намовив Буджацьку орду випередити Малоногайську і напасти на обоз султана в Подністров'ї. Допомогли їм пожакувати яничарів і тамтешні опришки, і турецька армада врешті вернулася в Анатолію із значними збитками, пошарпана й знесилена. Зате січовики зі всім великолузьким обширом лишилися неторкнутими.

«Подиву гідним стратегом є нині кошовий Сірко!» — сказав король Ян Собеський, коли дізнався, що шмат української вільної землі обійшла отака навала, вернувшись додому розбитою.

Як і в минулому, Самойлович та Ромодановський, захопивши Чигирин, повели самосилом на Лівобіччя і до Сибіру ясир із старшин та козаків із родинами, замінивши захисників двома своїми гарнізонами під орудою Василя Ржевського та Григора Кравченка. Тішились цар Федір та його свита, бо був побитий ворог чужими руками й життями, ворожими московському дворові. Цар на радощах відпустив із Москви гетьманового закладника — сина Семена, і Самойлович призначив його стародубським полковником, а до царя в заклад відпровадив навзамін свого меншого, Якова.

«Кличу вас, своєвольців-запорожців, а найпаче тебе, невдячний царству за вивільнення із Сибіру, Сірку, порвати домову, яку ви вчинили з ханом на розмежування пастівників, і служити його царській пресвітлій величності,— після подяки за поміч писав січовикам Самойлович.— Бог вам не простить того, що ви з невірними, на свою неславу, дружбу завели і припинили чинити над ними промисли. А ще наголошую, що ми не можемо далі існувати в цьому світі зі своїми байдуже покірними миролюбствами та нехай-натурами, тому сув'язь із Великою Московією є для нашого люду єдиною можністю вижиття в прийдешньому. Ми їм даємо науки й куртуази лицарства, кохання, цноти й честі, а вони нам — уміння правити чорнолюдом для його ж зиску. Отож і вам пора вже уяснити те, а не сваволити підступно проти царства».

— Напиши, Яковле, лакизі й слизневі гетьманці, що радити вчитися варварства навзамін наук і лицарства може лише безголовий дурисвіт і лісний лобуряка-розбійник, а щодо моєї невдячності цареві, то вивільнення із Сибіру — не милість його, а більша нужда, і як у ті манівці потрапить він, ненажерний маламура і махляр, то цар його не вивільнить і до смерті,— порадив писареві Сірко, спинивши увагу значкових на тому, що султан, напевне, призначить ханом у Криму Селімового брата Мурад-Гірея, і слід того не проґавити, щоб потвердити з ним мир на подальше.

Тільки-но встиг Сірко вернутися зі Степу після зустрічі й домови уже з Мурад-Гіреєм, як у Січ прибув гонець князя Юрґія з листом: «Схимництво своє я залишив доброхітно, не ждучи й не просячи нічийого благословення, і тепер маю чималі кошти на армію і відбудову Чигирина та Києва, як святинь рідних для всього нашого люду, по їхньому звільненні від адверсорної Москви. Вірний мені Азем-ага не аґарянин, як твердите, а чигиринський козак, взятий молодиком у ясир і по втечі ув'язнений у башту Едикуле задовго до мене, і султан Мухаммед Четвертий не такий зрадний, як цар Олексій чи його син