Читати книгу - "Світанок"

Коли Амун заговорив, голос його уже теж звучав врівноваженіше:

— Але ж ти забираєш у мене Бенджаміна!

Карлайл поклав Амунові руку на плечі, та Амун струснув її.

— Я залишуся, Карлайле, але тобі може від цього бути тільки гірше. Я таки приєднаюся до них, якщо це буде єдиний шлях вижити. Ви всі дурні, якщо гадаєте, що вам до снаги перемогти Волтурі, — він нахмурився, а тоді зітхнув, зиркнув та мене й Ренесму і додав безнадійним голосом: — Я засвідчу, що дитина підросла. Бо це щира правда. Будь-хто б це помітив.

— Ми більше нічого й не просимо.

Амун скривився.

— Але, схоже, отримуєте більше, — він озирнувся до Бенджаміна. — Я дав тобі життя. А ти його марнуєш.

Обличчя Бенджаміна стало таким холодним, яким я ще ніколи його не бачила; цей вираз дивно контрастував з його хлоп’ячими рисами.

— Шкода, що водночас ти не міг замінити мою волю на свою; мабуть, тоді б ти був задоволений із мене.

Амун примружив очі. Він рвучко махнув до Кебі, й вони рушили повз нас до парадного входу.

— Він не йде, — тихо пояснив мені Едвард, — але відтепер триматиметься на віддалі. Він не блефував, коли говорив, що приєднається до Волтурі. Гадаю, він вважає, що загроза завелика, — Едвард знизав плечима.

Хоча ми перемовилися словом між собою, усі, звісна річ, почули нашу розмову. Єлизар відповів на Едвардове зауваження, наче воно адресувалося всім:

— Якщо брати до уваги, щó він там бубонів, тут іще щось. Ми не балакали про плани Волтурі, та Алістер уважав, що хай як переконливо ми доводитимемо вашу невинність, Волтурі не дослухаються. Він гадає, вони знайдуть підстави, щоб досягти тут своєї мети.

Вампіри обмінялися занепокоєними поглядами. Ідея, що Волтурі зловживають власними священними законами собі на користь, нікому не подобалася. Тільки румунський клан тримався спокійно, і їхні півусмішки були іронічними. Здавалося, їх забавляє, як решта вампірів воліють не думати погано про їхніх стародавніх ворогів.

Одночасно спалахнуло кілька стишених розмов, але я слухала тільки румунів. Можливо, тому, що білявий Владимир раз у раз кидав на мене погляди.

— Я вельми сподіваюся, що Алістер мав рацію, — пробурмотів Стефан до Владимира. — Хай який буде кінець, поширяться чутки. Час прийшов світові побачити, на кого перетворилися Волтурі. Їхнє царство ніколи не впаде, якщо всі віритимуть у дурниці, нібито вони захищають наш стиль життя.

— Принаймні коли ми правили, то чесно показували, якими є насправді, — докинув Владимир.

Стефан кивнув:

— Ми ніколи не вдягали білих капелюхів і не вдавали святих.

— Гадаю, прийшов час війни, — мовив Владимир. — І хіба нам іще колись пощастить знайти кращу армію, з якою можна злучитися? Отримати ліпший шанс?

— Нема нічого неможливого. Одного дня…

— Ми вже чекаємо півтора тисячоліття, Стефане! А вони за ці роки тільки зміцнюють позиції, — Владимир зробив паузу і знов зиркнув на мене. Він не виказав жодного здивування, помітивши, що я також на нього дивлюся. — Якщо Волтурі переможуть у цій суперечці, влада їхня тільки збільшиться. З кожною виграною битвою їхня сила зростає. Ти тільки подумай, кого вони отримають в особі цього перволітка, — він хитнув підборіддям у мій бік, — а вона ж заледве починає пізнавати свій дар. А отой володар стихій! — Владимир кивнув на Бенджаміна, який миттю напружився. Як і я, більшість присутніх зараз підслухала за румунами. — Вони вже мають близнюків, тож їм не потрібні ні ілюзіоністка, ні електрична жінка, — очі його перемістилися на Зафрину та Катю.

Стефан поглянув на Едварда.

— Та й зчитувач думок теж не вельми потрібен. Але я бачу, до чого ти ведеш. Справді, якщо вони переможуть, виграш їхній буде чималим.

— Більшим, ніж ми можемо дозволити, ти згоден?

Стефан зітхнув:

— Гадаю, я згоден. А це означає…

— …що ми маємо виступити проти них, поки ще є надія.

— Якби нам вдалося скалічити їх, чи хоча б викрити перед усіма…

— Тоді одного дня хтось інший довершить нашу справу.

— І здійсниться старовинна вендета. Нарешті.

— Отож ми битимемося, — підсумував Стефан.

І хоч я бачила, як їх із середини розриває навпіл жадоба помсти та інстинкт самозбереження, в посмішках, якими вони обмінялися, було очікування.

— Ми битимемося, — погодився Владимир.

Гадаю, їхнє рішення було добрим для нас; як і Алістер, я була переконана, що сутички не уникнути. У цьому разі двійко додаткових вурдалаків на нашому боці тільки б допомогли. Але від рішення румунів я й досі здригалася.

— Ми теж битимемося, — мовила Тія, і її зазвичай серйозний голос прозвучав іще суворіше. — Ми вважаємо, що Волтурі перевищують свої повноваження. І не хочемо долучитися до їхньої армії, — очі її затрималися на її чоловікові.

Бенджамін вишкірився й кинув на румунів пустотливий погляд:

— Схоже на те, що на мене з’явився ажіотажний попит. І мені доведеться боротися за право залишатися вільним.

— Це вже не вперше мені доведеться воювати, щоб вислизнути з васальної залежності від короля, — насмішкувато мовив Ґарет. Він підійшов і поплескав Бенджаміна по спині. — Отож за звільнення від гноблення!

— Ми підтримуємо Карлайла, — сказала Таня. — І битимемося вкупі з ним.

Виступ румунів, здавалося, збудив у всіх потребу заявити і свою позицію.

— Ми ще не вирішили, — мовив Пітер. Він поглянув згори вниз на свою мініатюрну дружину — губи її були незадоволено піджаті. Здавалося, вона своє рішення прийняла. Цікаво яке.

— Я також, — зауважив Рендал.

— І я, — додала Мері.

— Зграї битимуться на боці Калленів, — зненацька втрутився Джейкоб. — Ми не боїмося вурдалаків, — докинув він зі смішком.

— Дітлахи, — буркнув Пітер.

— Немовлята, — виправив його Рендал.

Джейкоб глузливо вишкірився.

— Ну, я теж у команді, — мовила Меґі, виборсуючи плечі з-під руки Шуван, яка намагалася втримати її. — Я знаю, що правда за Карлайлом. І не можу цього ігнорувати.

Шуван втупила у наймолодшого члена свого клану стривожений погляд.

— Карлайле, — сказала вона так, ніби вони були самі, не зважаючи на несподівану офіційність зібрання, на неочікуваний потік декларацій. — Я не хочу, щоб дійшло до бійки.

— Я теж, Шуван. Ти ж знаєш, що і я хочу цього найменше, — його вустами ковзнула півусмішка. — Мабуть, тобі слід зосередитися на тому, що справу слід довершити мирним шляхом.

— Тобі ж відомо, що це не допоможе, — заперечила вона.

Я згадала, як Роза та Карлайл обговорювали голову ірландського клану; Карлайл уважав, що Шуван має непомітний, проте потужний дар повертати все так, як хочеться їй, — хоча сама Шуван у це й не вірила.

— Але й нікому не завадить, — мовив Карлайл.

Шуван закотила очі.

— То