Читати книгу - "Повітряний замок, що вибухнув"

Протягом п’яти годин один за одним обговорювались люди, що значилися як активісти «Секції», потім визначалися склади злочину і приймалися рішення про арешт. У цілому налічувалося сім чоловік, пов’язаних з квартирою на Артилеріґатан. Окрім них вдалося з’ясувати особи ще дев’яти чоловік, що мали стосунок до «Секції», однак ніколи не бували на Артилеріґатан. Вони в основному працювали в ДПУ/Без на Кунгсхольмені, але зустрічалися з кимось із активістів «Секції».

— Ми все ще не можемо визначити масштаби змови. Нам невідомо, за яких обставин ці особи зустрічаються з Ваденшьо або з ким-небудь іншим. Вони можуть виявитися інформаторами або думати, що працюють на внутрішні розслідування чи щось подібне. Отже, впевнено говорити про їхню причетність ми зможемо тільки після того, як допитаємо. Крім того, це лише ті, кого ми помітили протягом тих тижнів, поки йшло розслідування; значить, не виключено, що є ще люди, про яких ми поки просто не знаємо.

— А начальник канцелярії і фінансовий директор…

— Про них ми можемо з певністю стверджувати, що вони працюють на «Секцію».

О шостій годині вечора Рагнхільд Густавссон оголосила годинну перерву на вечерю, після чого обговорення передбачалося продовжити.

У той момент, коли всі встали і зібралися розходитися, співробітник Моніки Фігуероли з оперативного підрозділу відділу охорони конституції Єспер Тумс попросив у неї хвилинку уваги, щоб доповісти про те, що вдалося дізнатися за останні години.

— Клінтон більшу частину дня провів на діалізі і повернувся на Артилеріґатан близько п’ятої. Єдиний, хто займався чимось цікавим, був Георг Нюстрьом, хоча ми не можемо з певністю сказати, що саме він робив.

— Ну і? — вимовила Моніка Фігуерола.

— О тринадцятій тридцять Нюстрьом поїхав на Центральний вокзал і зустрівся з двома людьми. Вони пройшли до готелю «Шератон» і випили в барі кави. Зустріч тривала майже двадцять хвилин, після чого Нюстрьом повернувся на Артилеріґатан.

— Он як. З ким він зустрічався?

— Ми не знаємо. Це нові особи. Двоє чоловіків, років по тридцять п'ять; з вигляду схоже, що вони східноєвропейського походження. На жаль, наш оперативник загубив їх, коли вони увійшли до метро.

— Ага, — втомлено відгукнулася Моніка Фігуерола.

— Ось фотографії, — сказав Єспер Тумс, простягаючи їй результати оперативної зйомки.

Вона поглянула на збільшені зображення незнайомих облич.

— Добре, спасибі, — сказала вона, поклала фотографії на стіл і встала, щоб піти пошукати щось попоїсти.

Курт Свенссон, що стояв поряд, теж глянув на знімки.

— Дідько, — сказав він. — Який до них стосунок мають брати Ніколик?

Фігуерола зупинилася.

— Хто?

— Це двоє страшенних негідників, — пояснив Курт Свенссон. — Томі й Міро Ніколики.

— Ти знаєш, хто вони?

— Так. Двоє братів з Худдінге, вони серби. Ми кілька разів їх розшукували, коли їм було років по двадцять, а я працював у тамтешній поліції. Міро Ніколик більш небезпечний. Його, до речі, вже рік як оголошено в розшук за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. А я гадав, що вони поїхали до Сербії і зробилися там політиками або чимось подібним.

— Політиками?

— Так. Вони їздили до Югославії на початку дев’яностих і допомагали проводити там етнічні чистки. Вони працювали на мафіозного боса Аркана, який тримав щось на кшталт приватної фашистської поліції. Обоє прославилися як «стрільці».

— «Стрільці»?

— Так, тобто наймані вбивці. Вони деякий час пурхали між Белградом і Стокгольмом. Їх дядько мав ресторанчик в районі Норрмальм, і вони періодично офіційно в нього працювали. У нас були відомості про їхню причетність принаймні до двох убивств, пов’язаних із внутрішніми розбірками між югославами в так званій сигаретній війні, але нам так і не вдалося їх за що-небудь посадити.

Моніка Фігуерола мовчки роздивлялася фотографії. Потім вона раптом страшенно зблідла і пильно поглянула на Торстена Едклінта.

— Блумквіст! — вигукнула вона з панікою в голосі. — Вони не збираються задовольнятися тим, що зганьблять його. Вони збираються його вбити і дозволити поліції виявити кокаїн у процесі розслідування та зробити власні висновки.

Едклінт не відривав од неї погляду.

— Він збирався зустрітися з Ерікою Берґер у «Казанчику Саміра», — сказала Моніка Фігуерола і схопила Курта Свенссона за плече. — Ти озброєний?

— Так…

— За мною!

Моніка Фігуерола кинулася геть з конференц-залу. Її кабінет був на троє дверей далі по коридору; відімкнувши двері, вона схопила із шухляди письмового столу табельну зброю і помчала до ліфтів, усупереч усім правилам залишивши двері до кабінету відкритими. Курт Свенссон на мить застиг, вагаючись.

— Іди, сказав йому Бубланськи. — Соню… йди з ними.

Мікаель Блумквіст прибув у «Казанчик Саміра» у двадцять хвилин на сьому. Еріка Берґер тільки-но прийшла і встигла знайти вільний столик поряд з барною стійкою, неподалік від вхідних дверей. Вона поцілувала Мікаеля в щоку. Вони замовили кожен по великому келиху міцного пива і казанчику з бараниною. Пиво їм принесли відразу.

— Як поживає «Та, з каналу ТБ-4»? — поцікавилася Еріка Берґер.

— Холодна, як і завжди.

Еріка Берґер засміялася.

— Якщо не пильнуватимеш себе, вона стане в тебе нав’язливою ідеєю. Подумати тільки, є дівчина, на яку не діють чари Блумквіста.

— Взагалі-то за всі ці роки таких дівчат було кілька, — сказав Мікаель Блумквіст. — Як минув твій день?

— Пусто-дурно. Але я погодилася взяти участь у дебатах про «СМП» в Клубі публіцистів. Це буде мій останній внесок у цю справу.

— Чудово.

— До чого ж я рада, що повернулася назад у «Міленіум», — сказала вона.

— А я який радий цьому, ти навіть не уявляєш. Ніяк отямитись не можу.

— Знову стало приємно ходити на роботу.

— Гм.

— Я щаслива.

— А мені треба збігати до вбиральні, — сказав Мікаель, підводячись.

Він зробив кілька кроків і ледве не зіткнувся з чоловіком років тридцяти п'яти, що якраз увійшов до дверей. Мікаель відзначив, що в того східноєвропейська зовнішність, і пильно на нього поглянув. Потім він побачив автомат.

Коли вони проїздили Ріддархольмен, зателефонував Торстен Едклінт і повідомив, що ні Мікаель Блумквіст, ні Еріка Берґер на дзвінки не відповідають. Можливо, обоє відключили на час вечері мобільні телефони.

Моніка Фігуерола вилаялася і проскочила площу Сьодермальмсторґ на швидкості, що наближалася до вісімдесяти кілометрів на годину. Натиснувши на гудок, вона різко завернула на Хурнсґатан. Куртові Свенссону довелося схопитися за дверці машини — він якраз витягнув табельну зброю і перевіряв, чи заряджена вона. Соня Мудіґ, що сиділа на задньому сидінні, займалася тим самим.

— Треба попросити підкріплення, — сказав Курт Свенссон. — Брати Ніколик — це серйозно.

Моніка Фігуерола кивнула.

— Зробимо так, — розпорядилася вона. — Ми з Сонею підемо прямо в «Казанчик Саміра» —