Читати книгу - "Доктор Сон"

— Тобі й не потрібно було цього казати. Ти це подумав.

Він потягнув її до тих французьких дверей, яких ніколи не існувало. Крізь скло їм було видно моріжок, тенісні корти, «Оверлук Лодж» і «Дах Світу».

— Я її бачу, — видихнула Абра. — Вона там, нагорі, і не дивиться сюди, правда?

— Краще б не дивилася, — сказав Ден. — Сильно болить, серденько?

— Сильно, — відповіла вона. — Але я не переймаюся, бо…

Їй зайве було закінчувати. Він зрозумів, і вона посміхнулася. Це єднання було їх надбанням, і попри той біль, що прийшов на додачу — біль усіх і всіляких сортів — це теж було добре. Це було дуже добре.

— Дене?

— Так, серденько.

— Там є примарні люди, надворі. Я їх не бачу, але відчуваю. А ти?

— Так.

Він відчував їх роками. Бо минуле визначає теперішнє. Він поклав руку їй на плечі, а її рука обхопила його за поперек.

— Що ми робитимемо тепер?

— Чекатимемо Біллі. Сподіваюся, він буде вчасно. А тоді все відбуватиметься дуже швидко.

— Дядьку Ден?

— Що, Абро?

— Що там, усередині тебе? Це не привид. Це ніби… — Він відчув її тремтіння. — Це ніби якийсь монстр.

Він не відповів нічого.

Вона випросталася і відступила від нього.

— Глянь! Он там!

Старий пікап «Форд» заїжджав на гостьовий паркінг.

8

Роза стояла, спершись руками на сягаючі її талії поручні оглядової платформи, вдивляючись у пікап, що заїжджав на паркінг. Дух вигострив її зір, але все одно вона шкодувала, що не захопила з собою бінокля. Напевне ж, не один лежить десь у коморі, для гостей, які захочуть поспостерігати пташок, і чому вона не взяла?

«Бо ти мала багато іншого всякого, про що думати. Хвороба ця… пацюки, що тікають з корабля… втрата Крука завдяки цьому сучому дівчиську…»

Так, через все це — так, так, так, — але однаково вона мусила б згадати. На мить Роза загадалася, про що ще вона могла забути, але відкинула ці сумніви геть. Вона все ще залишалася керівною фігурою, переповнена духом і в найкращій формі. Все йде саме так, як заплановано. Скоро ця мала дівчинка підніметься сюди, бо вона сповнена дурної підліткової самовпевненості й гордині за свої здібності.

«Але я тут тримаю вищу позицію, милочко, в усіх сенсах. Якщо я не зможу подбати про тебе самотужки, я підживлюся від решти Правдивих. Вони всі разом у головній залі, бо ти вважала це такою гарною ідеєю. Але є дещо, чого ти не взяла до уваги. Коли ми разом, ми всі пов’язані, ми Правдивий Вузол, і це робить нас гігантським акумулятором, потужність з якого я можу підтягнути собі в разі потреби».

А якщо не вдасться й з усім цим, є ще Тиха Сарі. Вона вже зараз тримає серп у руці. Нехай вона не геній, але вона безжальна, нищівна і — щойно лиш зрозуміла своє завдання — цілком підлегла. І також вона має власні причини хотіти, щоб суче дівчисько лежало мертвим на землі біля підніжжя цієї оглядової платформи.

(«Чарлі»)

Мітка Чарлі відразу ж відгукнувся, і, хоча зазвичай він був слабеньким передатчиком, зараз, підсилений всіма іншими в головній залі «Лоджа», він був гучним та виразним і ледь не божевільним від збудження.

(«я приймаю її стабільно і потужно ми всі тут її приймаємо вона мусить бути дуже близько ти мусиш відчути її»)

Роза відчувала, навіть попри те, що щосили намагалася тримати закритим свій розум, щоб суче дівчисько не могло туди забратися і наробити їй шкоди.

Увірвалася ціла купа голосів, стрибаючи один поперед іншого. Вони були готові. Навіть ті, що хворі, були готовими допомагати, чим зможуть. Вона їх любила за це.

Роза вдивлялася в біляву дівчинку в пікапі. Та дивилася вниз. Читає щось? Набирається відваги? Молиться Богові Мугирів, імовірно? Це не має значення.

«Іди до мене, суче дівчисько. Ходи-но до тітоньки Розі».

Але вийшла не дівчина, вийшов її дядько. Так, як сучка тоді й сказала. Перевіряє. Він обійшов навкруг передка пікапа, рухаючись повільно, роздивляючись на всі боки. Нахилився до пасажирського вікна, сказав щось дівчині, потім трохи відійшов від машини. Подивися вперед, на «Лодж», потім обернувся до платформи, що стирчала на тлі неба… і помахав. Цей нахабний мудак їй насправді помахав.

Роза не помахала у відповідь. Якийсь дядько. Чому її батьки послали якогось дядька, замість того щоб привезти їхню сучу дочку самим? Як на те пішло, чому вони взагалі дозволили їй сюди приїхати?

(«Вона їх переконала, що це єдиний вихід. Пояснила їм, що, якщо не приїде до мене, тоді я сама приїду до неї. Ось яка причина, і це має сенс»)

Сенс мався, але все одно вона відчувала зростаючу непевність. Вона дозволила сучому дівчиську встановлювати базові правила. Якоюсь мірою Роза піддалася маніпуляціям. Вона дозволила це, бо тут був її домашній простір, а також тому, що вона вжила застережних заходів, але головним чином тому, що була тоді розлючена. Така розлючена.

Вона щосили вдивлялася в чоловіка на парковці. Він знову обходив кругом, дивлячись то туди, то сюди, переконуючись, що вона тут сама. Абсолютно резонно, вона й сама робила б так само, але все одно її гризло інтуїтивне відчуття, що все, що той зараз робить, — це тягне час, але навіщо він це робить, залишалося поза її розумінням.

Роза придивилася ще дужче, тепер зосереджуючись на ході того чоловіка. Вона вирішила, що він не такий молодий, як їй здалося спершу. Він походжав, фактично, як людина далеко немолода. Як ніби в нього далебі не початковий артрит. І чому дівчинка сидить так нерухомо?

Роза відчула першу пульсацію тривоги.

Щось тут не так.

9

— Вона дивиться на містера Фрімена, — сказала Абра. — Нам треба йти.

Він відчинив французькі двері, але вагався. Щось у її голосі.

— Щось не так, Абро?

— Я не знаю, можливо, нічого, але мені це не подобається. Вона дивиться на нього, ну дуже прискіпливо. Нам треба зараз же йти.

— Я мушу спершу дещо зробити. Намагайся бути готовою і не дуже лякайся.

Ден заплющив очі й пішов до комори в закапелку свого розуму. Справжні скриньки за всі ці роки покрилися б порохом, але дві, які він тут поставив, коли ще був дитиною, залишалися блискучими, як свіжачки. А чому ні? Їх було зроблено з чистої уяви. Навкруг