Читати книгу - "Дона Флор та двоє її чоловіків"

— О, дайте їм час, і ви ще побачите всю їхню силу. Незабаром людство чекають глобальні зміни, — з його вуст вихопився характерний сміх. — Але зараз вони невидимі… І тільки обрані…

— Сеньйоре, ви можете їх побачити? — втрутилася Зулміра. — Розкажіть, які вони? Красиві?.

— Ми порівняно з ними огидні потвори.

Дівчина геть спантеличилась.

— Сеу Кардозо, то, по-вашому, це вони до мене торкалися й щипали? Отже, вони теж таке роблять?

— Роблять що? — перепитав Кардозо, якому закортіло більше деталей. — Поясніть, як щипали і торкалися? Торкалися до чого?

І збентежена невинна жертва міжпланетних домагань розповіла про все, що з нею недавно сталося.

— Я показувала синці Пекіто, а також подругам зі школи дони Флор. То дона Флор тоді так розхвилювалася, що мало не зомліла.

На тобі: всім показала, а йому, Кардозо і Са, — дзуськи. Чи вона йому не довіряє? А без особистого обстеження in loco[80] (як казав кардинал Кошон) майже неможливо встановити походження того явища. Дещо роздратований Кардозо і Са відповів:

— Що ж, якщо така річ, то не думаю, що йдеться про марсіан. Якби то були марсіани, то максимум, що відбулося, це передача думок.

Максимум передача думок? Оце так маєш… — подумала Зулміра, розчаровано повертаючись до свого манікюру. А в Пеланкі досі була купа сумнівів.

— А що як це таки не вони?

— Не переживайте, довіртеся мені, я все з’ясую…

О, Пеланкі довіряв проникливості та розуму Кардозо і Са, та цього разу йшлося про вельми складну справу, тому додаткова консультація не завадить. Варто принаймні почути думку матері Отавії.

Кардозо і Са набивав люльку, дивлячись кудись за обрій і, здавалося, голос його долинає, ніби здалеку:

— Марсіани дуже мене поважають, от якихось дні чотири тому я побував із ними на Марсі, обійшов усю планету, у них там одне місто з чистого срібла, а інше — із золота… Риби літають, а на дні морському буяють квіти…

Уже йому було не до налитих Зулміриних стегон, погляд Кардозо не ковзав по її пишних грудях, а лиш відображав промінь світла, який привів його на Марс. «Маестро в трансі», — шанобливо прошепотів Пеланкі, а Зулміра розправила ошатне мереживо на пеньюарі.

20

ВІДЧИНИЛИСЯ ВОРОТА ПЕКЛА І ГРІШНИЙ ЯНГОЛ ПОСТАВ на порозі спальні дони Флор, сяючи безсоромними хтивими очима, палаючи вустами і — голий-голісінький. Якщо навіть свята не встояла перед його звабливим поглядом, перед його поманливим сміхом, перед мужніми грудьми, то що було казати про дону Флор? Де ти, кумо Діонісіє, де твоє намисто Ошоссі, де той обіцяний ебо? Поквапся, Діонісіє, поспіши повернути диявола в його царство вічної ночі. Якщо це не зробити негайно, дона Флор не зможе більше опиратися і це коштуватиме їй вельми дорого… Усе її благочестиве життя, незаплямована репутація, покора, повага людей, усе це під загрозою: завтра світле ім’я дони Флор, символ чесноти, буде втоптане в бруд, оповите зневагою, оббрехане злими язиками. Завтра вона буде геть інша, осквернена ганьбою, сточена докорами сумління, на неї презирливо тицятимуть пальцями.

Погляд дони Флор зупиняється на його прутні — сталевий, готовий до любощів; відгомін нестерпної жаги її лона розливається спраглим тілом.

Хіть пристрасно обпікає її єство, та водночас її охоплює вперте бажання боротися за свою честь, сміливо захищати її. Котра ж із цих двох є справжня дона Флор? Та, котра не підпускає Гульвісу, чи та, що спроквола, крок за кроком, стиха йде йому назустріч? Тиша, і тільки дощ тарабанить по даху…

Суботній вечір, голова досі гуде від мігрені, розум затьмарюється, усе змішується — той неочікуваний візит Діонісії, й концерт фагота: все це здається таким далеким! Внутрішня битва дони Флор не вимірюється вже ні годинами, ні хвилинами, то вперта відсіч, то знову жага, болісна, непоборна жага. Доктор у ванній готується до скромного і радісного їхнього суботнього святкового ритуалу, а дона Флор спокійно і покірно чекає на нього. Аж раптом, о! цей безсоромник знову припадає до її ніг та ще й наказує:

— Сьогодні ти не ляжеш із тим лайном, я тобі гарантую! Інакше я таке тут влаштую…

Це вже було ні в тин, ні в ворота! Яка маячня! Нісенітниці! І от зрозумій те жіноче серце… — дона Флор раптом розсміялася, замість того, щоб обуритися і прогнати нахабу.

— То ти ревнуєш до нього? Ну й на здоров’я!

— Як же я тебе хочу, кохана, — відповів він і випростався на ліжку. — Як довго я на це чекав… Подумати лишень, мушу завоювати свою законну дружину, з якою я без перешкод спав сім років! Ну все, терпіти немає жодних сил. Ревнувати тебе до цього доктора Пургена, до цього недолугого? Побрався з моєю дружиною, гаразд, мушу визнати, як людина він справді непоганий, але ж не як чоловік? Та він же нічогісінько в любощах не петрає, розумієш? Гаразд, я віддаю йому належне, але нехай і він поступиться: нічого, раз перетерпить, адже сьогодні ти кохатимешся зі мною. Хто-хто, а я найкраще знаю, як тобі догодити.

— Тоді ти мусиш зачекати і, попереджаю, ждати доведеться довгенько.

Голе спрагле тіло, гарячі вуста, жаданий погляд і рука, що повільно ковзає стежинками її плоті, він візьме її: дону Флор, його рабиню, таку незалежну лише на словах, таку жадану. Та чи не завжди так було? Завжди її гордість та цнотливість танули в його могутніх руках, а дона Флор покірно схилялася перед ним — її чоловіком та повелителем. Гордість, соромливість, покора, мораль, гідність, та чого варті всі ці умовності, якщо заради неї він повернувся з небуття, звідки, як відомо, ніхто досі не повертався.

— Знаєш, я був так далеко, мов ув’язнений на дні колодязя, із зв’язаними руками та ногами, і знала б ти, скількох зусиль мені коштувало вирватися до тебе, кохана. Ти так відчайдушно кликала мене, і ось я тут, із тобою, здолавши заради тебе вогонь і люту холоднечу, явне і таємне, а ти он як тепер зі мною поводишся. От чому ти так чиниш, кохана?

— Ох, Гульвісо…

— Чому ти ставишся до мене, як до якоїсь паскудної собацюри? Годі, люба моя. Сьогодні або ніколи. Коли прилізе той огидний тарган, скажи йому, що ти погано почуваєшся. І ми покохаємося на славу.

— О!.. нізащо… Я, порядна жінка, і в думці не маю зраджувати своєму чоловікові, скільки разів ще тобі повторити?

Показався доктор у чистій піжамі, кімнатою розлився аромат запашного мила. Приємний вираз обличчя, тепла усмішка, чесний погляд.

— Теодоро, любий, ти мені, звісно, вибач, але давай не сьогодні, я щось погано почуваюся. Перенесімо все на завтра, якщо ти не заперечуєш.

Невже