Читати книгу - "Спомини"

1946 р. на вісім років таборів, другим засудом після відбуття покарання стало в 1953 р. рішення про заслання митрополита Йосифа Сліпого до інвалідного дому в Маклакові, третім був засуд у 1959 р. на сім років ув’язнення, а четвертим — згадана тут заочна ухвала Судової колегії Верховного Суду УРСР від 27 вересня 1962 p., за якою Сліпий був визнаний особливо небезпечним рецидивістом, що має відбувати покарання в табірному пункті особливого режиму. Відповідно до цього засуду Йосифа Сліпого перевели до закритої тюрми суворого режиму (п’ятий лагпункт). Див.: ГДА СБУ, ф. 6, спр. 67829, т. 10, арк. 503–504; Іван Хома. Другий період каторги Патріярха Йосифа // Богословія, т. 56. Рим 1992, с. 113–114. ">[707].

Якось “опер” сказав мені, що мене підозрівають, що я при помочі “княжни” Татяни (вдаваної дочки царя Миколи II) хотів робити контрреволюцію. На те я написав до ґенерального прокурора, що в 1946 році мене за те не судили, хоч мали там всі акти. А в 1953 р. в Москві мені казали, і питали, чому я нічого не помагав Татяні та й що я ставився до неї легковажно, а тепер по 14-ти роках хочуть виточувати мені новий процес о зраду стану і контрреволюцію.

П’ятий ляґпункт мав десь в промірі один кілометр, а може більше. В ньому була частина, відгороджена кільчастим дротом, зі своїм окремим конвоєм, і з того барака могли свобідно виходити на вулицю та до спільних місць. В нім сидів о. Кульчинський[708] і один перемиський священик, якого посадила його “старша сестриця”. В другій частині був третій відділ, знову відгороджений кільчастим дротом і з окремим суворим конвоєм і наглядом. В ньому була закрита тюрма, з якої виводили спосібніших і сильніших на роботу. Там сидів о. Сваринскас. До тої тюрми зібрали і найбільших бандитів, і там щотижня були якісь бійки та морди. Я сидів в одній камері з о. Сваринскасом і ще одним українцем, православним, що прийняв католицьку віру. Між “вєрующими” їх було таких трьох, які очікували від мене священства. Ними займався о. Яворський і о. Ревть. Сиділо там і кількох п’ятдесятників.

Виводили раз на добу до спільних місць. Часом, якщо був добрий конвой, то мені позволяли вийти пополудні. Але тоді протестували єговісти і кричали, що мені позволяють на якісь привілеї. Я там сидів кілька місяців і дуже ослаб[709], і пішов до лікаря, але він поступив по-звірськи і навіть не хотів нічого слухати. Завдяки о. Сваринскасові я одержав деякі ліки, але опісля о. Сваринскаса від мене забрали, а о. Василик вернувся до ляґра “вєрующих”.

Не знаю, чи з якогось співчуття, начальник тюрми дав мені бушлат. Одначе зміна надзору була жорстока, лайлива і звірська. В тому раз вечером визвав мене начальник політчасти і зачав мене допитувати, як мені тут поводиться: “Как поживаєте?” Я зробив великі очі і сказав: “Та Ви хіба не знаєте, що тут виробляється?” — “Ви болєєтє? — питав далі. — Ми заберемо вас до стаціонаря. Завтра прийдет к вам начальник лаґеря”. Я думав, що це якась фарса, але справді на другий день прийшов начальник, і мене перевели до стаціонаря, значить до першого відділу. Було це при кінці 1962 року. Я мав вже там ліжко, луччий харч, навіть часом кусок м’яса. Одначе я не знав, що це сталося, чому така зміна. Тим часом дехто з надзору кричав: “Його Римський освобождаєт”. Я навіть дістав позволення піти до бібліотеки, в якій бібліотекарем був жид, який займав колись видне становище. Він, даючи мені книжки, казав: “Якщо не будете мати часу принести, то передайте через культторга”, – який мене припровадив до бібліотеки. Він вже був у курсі справи і знав, що мене мають освободити. Був там доктор Кархут, і він також чув, що мене мають освободжувати. А лікар, що так перше по-звірськи зі мною поводився, став безлично чемний і прохав, щоби я зле про нього не говорив. Аж мені надоїдав своїми помочами і розмовами.

У тім одного дня ранком прийшов конвой і в грубий спосіб став кричати: “Собирайсь с вещами, быстро, быстро!”[710] З того товариші “палати” зробили заключення і сказали, що їду “за пределы лагеря”[711], десь дальше поза Мордву. На вахті чекав на мене начальник, був дуже чемний, ніякого обиску не робили. Сказав, що машина чекає, “йдем до центрального ляґпункта”. Вже два-три дні перед тим сказав мені начальник, щоби я написав якесь письмо в справі мого звільнення. Вони думали, що я в такому безвихідному становищі і безнадійному положенню не знати що їм напишу, але я написав їм про всі кривди і знущання, які вони робили, про обіцянки, дані мені в Москві, і що допровадили мене до такого розпучливого становища. Вони, мабуть, хотіли заінсценізувати моє звільнення на підставі моїх просьб. Але про те моє письмо вони не хотіли потім нічого згадувати.

Парадним автом, в товаристві начальника ляґпункта, я приїхав до центрального ляґпункта. Там зібрався ввесь штаб, приїхав і міністер Мордовської АРСР з Саранська[712]. В їх прияві прочитано мені акт, що Верховний Совєт звільняє мене від