Читати книгу - "Що з тебе виросте, Фрітьофе? Людина, яку покликало море"

Схилений над паперами Руал підвів голову і ніжно подивився на згорблену постать старенької. За роки розлуки вона стала зовсім маленька і щуплява. Очі її пригасли, білі ріжки хустки на голові, що раніше розвівалися при найменшому руху, були тепер старанно зав'язані. Сьогодні на обличчі няньки не було усміху.

— Де поставити? — спитала вона жорстко.

— Що?

— Нібито й не бачиш! — нетерпеливо знизала вона плечима. — Звісно, корзина троянд, як і вчора й позавчора. Цілих сімдесят штук. Тільки сьогодні для різноманітності пурпурові. Вони схожі на китове м'ясо. Ти так смакував учора котлети з нього. Не знаю вже, де й поставити ці квіти, всюди їх повно — і в салоні, і в спальні, і на веранді. Своїх он вистачає у садку… Може, комусь віддати?

— Бетті, люба, не здумай цього робити! Постав де хочеш і дай мені спокій! — Руал мужньо витримав блискавицю розгніваних очей.

— Чого вона хоче від тебе? Розуму в неї немає: такі гроші тринькати на квіти! У світі точиться війна, люди вмирають з голоду, а їй у голові витребеньки. Я на твоїм місці сказала б раз і назавжди, що не бажаю цього! — не на жарт розсердилась нянька.

Даремно він, розвеселившись, намагався її заспокоїти. Бетті була невблаганна.

— Послухай, — сказав він нарешті серйозно. — Я знаю, що ти бажаєш мені щастя, нарікаєш, що я відлюдько, замикаюсь у кабінеті й пишу. Ти кажеш, що я марную своє життя, а коли затримуюсь трохи в місті, гніваєшся й бурчиш… Тепер дорікаєш мені, що я познайомився з гарною і багатою, правда, не першої молодості, вдовою, яка тільки й мріє про те, щоб вийти за мене заміж. Ну, скажи, Бетті, коли ти нарешті будеш мною задоволена?

— Як одружишся, але не з цією, що засипає тебе трояндами. Вона одразу прийшла б сюди із своїми покоївками, кухаркою, лакеєм. Попереджаю тебе, Руале, що тоді я не залишусь у твоєму домі. Хоч як проситимеш, а не залишуся!

— Добре, добре, немає чого боятися. Шкода, Бетті, що ти старша за мене на двадцять з лишком років. А то вийшла б за мене, і був би нарешті спокій. А знаєш що, моя дорогенька: я голодний, як вовк. Може б, ти пошукала чогось там у комірчині?

— Чому ж одразу не сказав, замість того щоб верзти дурниці? Ой, геть-чисто з голови вилетіло: там же риба зовсім розвариться. Господи, ну й клопіт же мені з тобою! — І Бетті чимдуж подріботіла на кухню.

Амундсен, ніжно усміхаючись, подивився їй услід. Можна було позбутися її єдиним способом — нагадати про порожній шлунок. Знав, як вона віддана йому. Він назавжди залишився для неї малим хлопцем, про якого треба дбати, якого часом слід покарати, зрідка — похвалити.

За вікном густішав туман. Вранішнє сонце потонуло в молочній імлі. Амундсен любив свій тихий дім, що стояв далеко від гомінкої Крістіанії, і цей спокійний фіорд, але часом нудивсь і тут. Війна поклала край його планам, приготуванням до експедиції і зовсім обмежила його діяльність. Йому вже все обридло: і цей стіл, за яким він цілими днями писав, і улюблене піаніно, на якому любив часом пограти, й вітальня, де стояли зручні шкіряні крісла, що запрошували відпочити, і родинні портрети у потемнілих позолочених рамах. Наводили нудьгу навіть ці корзини троянд, які присилала йому найвірніша з багатьох його шанувальниць фру Хельге. Багата й незалежна, вона хотіла назавжди втримати біля себе великого Руала — славу Норвегії — і стати фру Амундсен.

— Він такий мужній! — зітхала вона, розповідаючи своїм приятелькам про Руала. — Очі в нього напрочуд ясні, прозорі, наче вода гірського струмка, але погляд твердий, мов кремінь. Він справляє враження сухої, черствої людини, та це тільки так здається. Я не відступлюся, поки не підкорю, не приручу цього білого ведмедя-самітника, що ходить лише своїми стежками. Задля цього варто поморочитись!

І вона, завдаючи прикрості Бетті, присилала Руалові одну за одною корзини троянд, постійно запрошувала його на різні прийоми, на які він не ходив, бо смертельно нудився пустими розмовами. Інтелігентна й амбітна фру Хельге змінила тактику: почала запопадливо виявляти глибоку зацікавленість полярними дослідженнями, ремонтом «Фрама», планами арктичної експедиції Руала, якої в глибині душі вирішила не допустити. Тактика була правильна. Всупереч властивій йому недовірливості «білий ведмідь» поступово піддавався чарівній приборкувачці. Помітивши, що вона докладає багато зусиль, щоб зрозуміти його, він почав частіше зустрічатися з нею, запрошував її до Сарпсборга, хоч Бетті впадала від того в розпач, подовгу гуляв з нею над Буннефіордом. Руал охоче показував їй свої полярні трофеї: шкури білих ведмедів, оленячі роги і черепи мускусних биків, хутряне вбрання ескімосів з острова Принца Уельського, чучела імператорських пінгвінів з берегів Китової бухти. Читав їй також уривки із своїх спогадів, які готував до друку, і схвально прислухався до її зауважень. Він і сам не помітив, як повірив, що їх об'єднує щось більше, ніж звичайна дружба, що, може, фру Хельге і є саме та жінка, про яку він усе ще мріяв. Якби Амундсен так панічно пе боявся втратити свою свободу, то, напевне, уже одружився б з нею, але він ніяк не міг одважитися на цей рішучий крок, відкладаючи його «на потім».

Йому потрібна була сердечна атмосфера розуміння і ніжності, якою зуміла оточити його гарна вдовиця.

У нього було дуже багато знайомих, але друзів — лічені одиниці. Сором'язливий і замкнутий вдачею, він гордо й холодно тримався з чужими людьми й нелегко вступав у дружні стосунки.

— Може, наш Руал нарешті опам'ятається. Це ж чудова нагода, така випадає нечасто! — радів його брат Густав, який уже покинув море і став усіма шанованим представником одної французької фірми.

— Після підкорення Південного полюса він уже все одно не здійснить чогось значливішого. Тим більше, що війна поклала край усяким експедиціям. Пора вже йому одружитися і