Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

улоговині поміж двома пагорбами місцина була вільною від скляного ковилу й від того дійсно нагадувала галявину, що своїми обрисами чимось була схожою на мапу дніпровського острову Чоломай. І просто посередині цієї мапи спиною до мандрівників стояв Дарт Вейдер, здіймаючи обидві руки над крихким тілом Сніжани, що лежала біля його ніг.

Дівчинка була нерухомою, електратор робив таємничі паси, нічого не помічаючи навколо, а іззаду до нього стрімко наближався козак з готовою до бою лискучою шаблею. На його широченній спині ледь ворушилася, так і не знята з плечей, бандура.

Неповороткий час зупинився взагалі.

— Ах, ти, дідько його візьми! — ледь чутно видихнув над вухом Богдана Зоребор. — Що ж він інструмента-то не залишив?! Розіб‘є ж бандуру, їй-бо розіб‘є!

Та й кинувся зненацька вниз, оминаючи нашорошено завмерлого Богдана.

Але якщо Мамай пересувався абсолютно нечутно, плавним хижим бігом, то пихтіння Норильцєва та глухий дзенькіт його кольчуги й акінака чувся, мабуть, аж біля далекої і невидимої „Софії”. Дарт Вейдер спочатку завмер, а потім розпочав повільно обертатися просто до нападників.

Але, як не повільно він це робив, дістатися до нього козак вже не встигав.

— Ах, ти, дурник царя небесного! — з болем вигукнув капітан, кидаючись уперед з такою нестримною силою, що за мить позаду залишилися усі трипільці та козаки усіх можливих та неможливих всесвітів.

А ось кидатись на електратора він не став, просто оминувши його по короткій дузі й схиляючись та прикриваючи собою тіло дівчинки:

— Сніжано, Сніжано, ти мене чуєш?

Донька застогнала, наче уві сні й вичавила, майже не розліплюючи пошерхлих губ:

— Тато?!

— Жива!.. Вона жива, Мамаю! — загорлав капітан, відчуваючи, як рветься на клапті його серце. — Хапайте Вейдера, хапайте! Не давайте йому до мене підійти! І, обернувшись на мить, відчув, як знову важчає та кам‘яніє його серце для того, щоб зірватися й важкою брилою покотитися крізь лискучу вічність: Зоребор з Мамаєм з двох боків наближалися до електратора, але наблизитись впритул вже не встигали. Дарт Вейдер, наче вітряк, махав обома руками, але, на відміну від вітряка, в його швидких рухах був певний сенс. Бо з кожного кристала, з кожної лискучої травинки, до нього линули якісь тіні, згущалися, зростали і перетворювались на невисокі копії Великого й Незнищенного, оточуючи його й відрізаючи капітана з донькою від недосяжних друзів.

— Мама-а-аю!!! Зоребо-о-оре!..

Від крику, здавалось, полускаються усі дзеркала цієї планети, але ставало зрозумілим, що хлопці не зможуть пробитися до джерела цього звуку. Бо все більше й більше зловісних півтораметрових постатей в темно-фіолетових плащах вставало їм на перепоні, ворушачись вже на всьому видимому просторі єдиною чорною масою, над якою височив справжній Дарт Вейдер. І ставало ясним, що знову немає порятунку від доторку того клятого всесвіту, який збігається, збігається в одну точку, і що знову… Знову якась імлиста темрява почала наповнювати тунелі зіниць.

— Сніжанко! — рвучко обернувся капітан до дівчинки, з жахом розуміючи, що вже не бачить її в згуслому мороку.

— Донечко, донечко!!! — зламавшись навпіл, почав він обмацувати землю у себе під ногами, краючи в кров долоні гранями гострих кристалів.

Примружився до болю. Але нічого, окрім тих граней навколо вже видно не було.

Похитнувся, відчуваючи, що втрачає рівновагу і падає просто на гостряки каміння.

А незрозуміла пітьма, стікаючи в зіниці, важкою крижаною порожнечею розпочала наповнювати його мозок.

Темніше… темніше… темніше… Все. Суцільний морок.

Назавжди? І це було останнім, про що встиг подумати Кременчук перед тим, як його жбурнуло в цей самий морок перед самою, зазубленою гострими кристалами, поверхнею.

***

В очах з‘явилось неясне й каламутне тьмяне марево.

Повільно, але невідворотно, воно світлішало, світлішало, огортаючи Богдана лискучим металевим світлом. Потім в ньому проявились якісь плями, наче в цих місцях щось темне спливало з глибин темно-срібного океану. Капітан застогнав, вдивляючись в ці утворення і за мить зрозумів, що це — лискучі й чомусь геометрично правильні крижинитороси, що нависли над ним та скособоченою „Софією”.

Було тихо-тихо. Аж у вухах дзвеніло ледь чутно. Чи то не у вухах? А в самій голові? В його багатостраждальній голові, до якої слизькою зміюкою розпочала заповзати якась незрозуміла тривога. Не за себе тривога, а за…

Наче дріт зі струмом у декілька сотень воль до капітана доторкнувся — так важко тіпнулось усе його камуфляжноплямисте тіло. Сніжана!.. Богдан аж злетів на негнучкі ноги, нажахано роззираючись в усі боки. І жах отой був круто замішаний на розгубленості. Яким же це чином він отут, біля „Софії”, опинився?!? Адже він згадав, згадав, що перед черговим, дивним і важким, запамороченням їхній апарат розчинився десь у ртутних дзеркалах, а навкруги змикалися лави невеличких, наче казкові гобліни, двійників Дарт Вейдера і хлопці ніяк, ніяк не могли пробитися до капітана.

Хлопці!?..

Погляд побілілих очей Кременчука наштрикнувся на безсило розпластану по землі постать, закуту в тьмяну кольчугу. Біля постаті лежала… лежав… Музичний інструмент лежав з лискучого срібного металу й такими само струнами. Бандура… Бандура Мамая. Яку Норильцєву, значить, вдалося врятувати від фіолетової навали. Її, значить, він врятував, а ось Сніжану…

— С-сученя!!! — вивернув себе Богдан, роблячи ще непевний крок до нерухомого тіла.

Від слабкості капітана кинуло вбік і він, мабуть, впав би, як би щось зі спини не підхопило його під пахви, а щось інше обережно напівобійняло за поперек.

Кременчук мимовільно скосив очі. Вони в нього були вже не побілілими. Почервонілими вони в Богдана Івановича були від люті, що наринула на нього від самого лише вигляду Зоребора та дурнуватої мамаєвої бандури.

— Ти що?! — зойкнула Сонька, наштрикнувшись на погляд капітана. — Що з тобою? І, взагалі, звідки ви тут взялися?!

А Нкса, побачивши знайому кольчугу, вже відпускав поперек капітана і вкрай стривоженим перевальцем біг до Зоребора: — Ігре, Ігре, вставай!..

Хлопець здригнувся і навіть дійсно спробував встати навколішки, хитаючи головою