Читати книгу - "Відірвана від коренів"

менше вона здавалася мені жінкою. Частина, яку я бачила, була нею тільки наполовину: вінцем стовбура, з широкими розкинутими гілками, з листям, квітами і плодами; нижче була велика мережа коренів, які тяглися довго і сягали глибокого дна долини. Я теж мала коріння, але не таке. Я могла бути ретельно викопана і струшена, пересаджена в замок короля або у вежу, побудовану з мармуру, важко, але я могла би вижити. Натомість викопати її не було ніякої можливості.

— Вони дізналися про неправильні речі, — знову повторила Ліная. — Але якщо ми залишимося, якщо ми будемо боротися, ми згадаємо неправильні речі. І тоді ми перетворимося… — Вона зупинилася. — Ми вирішили, що не будемо згадувати, — сказала вона нарешті.

Вона нахилилася і знову наповнила водою чашку.

— Зачекайте! — Сказала я. Я схопила її за руку, перш ніж вона могла випити, і перш ніж вона змогла залишити мене. — Можете мені допомогти?

— Я можу допомогти тобі змінитися, — сказала вона. — Ти вже досить глибоко, щоб піти зі мною. Ти зможеш рости зі мною, і жити в цьому світі.

— Я не можу, — сказала я.

— Якщо ти не підеш, то залишишся тут одна, — сказала вона. — Твоя печаль і страх отруюють моє коріння.

Я мовчала, і боялася. Я починала розуміти: це момент народження Вуду. Деревні люди змінювалися охоче. Вони жили, мріючи про глибокий сон, але це ближче до життя дерев, а не до життя людей. Вони не помирали і були живі, у пастці, люди замикалися за корою, з якої ніколи не могли вийти, і не бажали цього.

Але якщо я не змінюся, якщо я залишуся людиною, страждаючою і нещасною, мої страждання будуть отруювати серце-дерево так само, як уже отруєні серце-дерева за межами цього гаю, навіть якщо моєї сили виявиться достатньо, що воно продовжувало жити.

— Ти не можеш мене відпустити? — відчайдушно спитала я. — Вона вклала мене в твоє дерево.

Її обличчя витягнулося з сумом, і я зрозуміла, що її слова були єдиним, чим вона могла мені допомогти. Те, що до сих пір жило в її серце-дереві, було глибоке, дивне і повільне. Дерево знайшло ці спогади, ці моменти, щоб показати мені шлях до виходу, але це було все, що вона могла зробити. Перетворення було єдиним способом, який вона знала для себе і своїх людей.

Я сковтнула і зробила крок назад, опустивши руку з її плеча. Вона подивилася на мене ще хвильку, а потім випила. Стоячи на краю басейну, вона почала вкорінюватися; темні корені розгорталися і срібні гілки поширювалися, росли, тяглися вгору і вгору, настільки високі, як бездонні озера очей всередині неї. Вона піднялася, росла і тягнулася, осипана квітами, звисаючими з гілок, і стовбур дерева злегка роздавався під попелясто-сріблястою корою.

Я знову була одна у гаю. Але тепер голоси птахів замовкли. Крізь дерева я побачила кілька оленів, промайнув зляканий спалах білих хвостів і вони зникли. Листя падало вниз, сухе, коричневе, і під ногами воно тріщало своїми краями, вкушеними заморозком. Сонце сідало. Я поклала руки навколо себе, від холоду і страху, моє дихання, шикувалося в білі похмурі черги, мої босі ноги, щулячись одна до одної, стояли на мерзлій землі. Вуд завмирав навколо мене. І не було ніякого виходу.

Але раптом позаду мене засяяло світло, гостре, блискуче і знайоме: світло Виклику. Я повернулася до раптової надії, в гаю прямо зараз падав сніг: час знову пішов далі. Мовчазні дерева були оголені і суворі. Світло виклику лилося суцільним потоком. Басейн засяяв розплавленим сріблом, і з нього хтось виходив.

Це була королева. Вона пленталася на берег, залишаючи чорні рани на відкритій землі у снігу позаду неї, і звалилася на берег в мокрому білому траурному платті. Вона полежала на боці, щоб віддихатися, а потім відкрила очі. Вона повільно підвелася на тремтячі руки і подивився навколо, на гай, на нові серце-дерева, і її обличчя розширилися від жаху. Вона насилу підвелася на ноги. Її плаття було брудним і замерзло на ній. Вона стояла на пагорбі, дивлячись на гай, а потім повільно повернулась, щоб подивитися на насип і вище на велике серце-дерево на краю басейну.

Вона зробила кілька кроків вгору по насипу, через сніг, і поклала руки на широкий стовбур, і постояла якусь мить, тремтячи. Потім вона нахилилася і повільно притулилася щокою до кори. Вона не плакала. Її очі були відкриті і порожні, ніби нічого не бачили.

Я не знала, хто кинув Summoning, або те, що я бачила, але я стояла в очікуванні і напруженні, в надії на світло, яке покаже мені шлях. Сніг летів вниз навколо нас, поблискучи в хрусткому світлі. Він не торкався моєї шкіри, але швидко замітав її сліди, знову покриваючи землю білим килимом. Королева не рухалася.

Серце-дерево м'яко шелестіло гілками, і одна низька гілка обережно опустилася до неї. Квітка була багатообіцяюча на гілці, не дивлячись на зиму. Вона розцвіла, і пелюстки відпали, і маленький зелений плід виріс і дозрів, ставши золотим. Він висів на гілці для неї, ніжне запрошення.

Королева взяла плід. Вона постояла, охопивши його рукою, і в тиші гаю жорстко знайомий мені звук спустився по річці: сокира вп'ялася в дерево.

Королева зупинилася, плід майже торкнувся її губ. Ми обидві стояли і ловили звук, прислухаючись. Звук прийшов знову. Її руки опустилися. Плід впав на землю, зникаючи в снігу. Вона підвела свої сплутані спідниці і побігла вниз по насипу до річки.

Я побігла за нею, моє серце билося в такт з регулярним буханням сокири. Вони привели нас до кінця гаю. Саджанець вже виріс у міцне високе дерево в даний час, його гілки вже почали формувати густу крону. До берега був прив'язаний різьблений човен, і