Читати книгу - "Беру свої слова назад"

Але ж плакати про що?

Не пустили на з'їзд. Так треба було радіти!

Треба було просто звернути свій ясний погляд на Кремль і те, що поруч з ним. Ось, наприклад, прямо біля Кремля - величезний готель з гордим ім'ям «Росія». Так от в той готель російських людей не пускали. За те, що вони росіяни. Туди тільки іноземців пускали. А росіяни в тому готелі мили посуд і сортири, тягали валізи, займалися сексуальним обслуговуванням дорогих зарубіжних гостей.

Де, коли, в якій країні таке можливе? Я іншої такої країни не знаю!

Чи можна собі уявити ситуацію, коли американця у Вашингтоні в готель з гордим ім'ям «Америка» не пускають на підставі того, що він американець? Чи можна уявити, що в Парижі француза на поріг готелю не пускають за те, що він француз?

Таке було можливе тільки у нас. У країні переможного соціалізму. Це був справжній расизм. Але тільки расизм особливого роду. Ніде в світі не бачений. У нас свій особливий шлях. Подумати тільки: расова ненависть проти корінного населення, проти власного народу. Зрозуміти можна, коли росіян не пускали в «Метрополь», «Національ», «Інтурист». Чорт з ними, з «Метрополь». Але їх не пускали в «Росію»! Комуністи чітко встановили: Росія не для росіян!

І лише раз на п'ять років особливо відібраних делегатів комуністичної товкотнечі на кілька днів селили в «Росії». Не всіх. У більшості делегатів з'їздів були свої маєтки в Москві і навколо неї. Усіх мастей Кунаєви, Алієви, Рашидови і Шолохови володіли достатньо комфортною нерухомістю в Білокам'яній для того, щоб не тулитися по всяких «Метрополях». А меншість зі сталеварів і шахтарів поміщали на кілька днів у «Росію». І вони переповнювалися особливою гордістю: зі мною звертаються майже як з іноземцем! За таку щедрість номенклатурні доярки і сталевари були готові вірою і правдою служити справі Леніна і підтримувати будь-які злочини кремлівських расистів.

І ось Жукова не пустили на цей расистський шабаш. І він, бідний, розплакався.

На кремлівській товкотнечі засідали вороги народу. Вони довели багатющу країну до стану, коли годувати народ стало нічим. Якби вони викарбували десять тон золотих червінців і заплатили б своїм селянам за вирощений хліб, то країна була б завалена не тільки хлібом, а й м'ясом, і картоплею. Але кремлівські расисти вирішили інакше: нехай американським фермерам дістанеться золото, нехай наш селянин сидить у злиднях. Нехай лапу смокче. Не десять тон золота, а сотні й тисячі тон золота вони перегнали в Америку, щоб своєму народові нічого не дісталося. Це справжня зрада Батьківщини. І кожен, хто сидів на тих з'їздах, - ворог народу і зрадник.

А як інакше: ось тобі, американський фермере, радянське золото, а тобі, радянський селянине, - фальшивий рубль, за якого нічого не можна купити.

Якщо це не шкідництво, якщо це не зрада свого народу, своєї Батьківщини, то що це? Якщо делегатів комуністичних з'їздів не називати ворогами народу, то чи є підстави називати їх друзями свого народу?

Кажуть, що все це робилося не задля злого умислу, а з дурості. Усіх мастей Огаркови і Кулікови тримали народ у злиднях і пияцтві, на межі й за межею розумової деградації, виродження і вимирання, переганяли російське золото в Америку, але нічого від цього не мали і до власної кишені жодної тони золота не відгребли. Припустимо. Хоча й важко таке припустити.

Якщо вони віддавали народні скарби і при цьому частину відгрібали собі, отже, пройдисвіти і злодії.

Якщо ж гнали народне надбання просто заради збагачення Америки і розорення власного народу і нічого від цього самі не мали, виходить були вони до того ж ще й кретинами.

Жуковське оперативне мистецтво - це перевага в силах у 5-6 разів. Він боявся навіть у таких умовах, коли Ватутін зосередив на вузькому фронті танкову армію товариша Романенка, два абсолютно свіжі окремі танкові корпуси, 3-ю ударну загальновійськову армію товариша Кузнєцова, 21-у загальновійськову армію, кілька окремих танкових бригад, кавалерійський корпус і багато інших частин посилення. З такою величезною силою боявся, хотів, щоб війська Сталінградського фронту відтягли на себе сили противника. Ось коли Жуков показав свою шкуру.

Жуков був нетерпимий до фальсифікаторів історії. Чого вартий один лише донос у ЦК КПРС на Чаковського. У чому тільки Жуков не звинувачував письменника, шо оспівав його: на догоду дешевій сенсації Чаковський нібито грає на руку нашим ідеологічним ворогам. А сам Жуков написав таку книжку, яку ідеологічні вороги визнали видатним шедевром. Анна Міркіна пишається тим, що ворогам книжка видатного полководця XX століття жахливо сподобалася. Вона пише: «На супері штутгартського видавництва ДФА ("Дойче ферлагс-аншальт"), що випустило цю книжку двома тиражами у ФРН, було написано червоними буквами по всьому периметру: Eines der grossen Dokumente unserer Epoche ("Один з найбільших документів нашої епохи") . Так оцінили працю радянського маршала наші ідеологічні противники» («Огонек». 1988. № 18. С. 20).

Це, звичайно, диво: написати так, щоб ворогам ідеологічним сподобалося. У мене від заздрості - скрегіт зубовний. Ворогів у мене теж вистачає. Прокидаюся вночі і все думаю - як би ворогам догодити? Як би написати щось таке-таке, щоб всі мої ідеологічні противники вітали мій новий шедевр бурхливими тривалими оплесками? Я не гордий, не сподіваюся, що вороги оголосять мої писання найбільшим документом епохи, але хоч би капелюхи зняли на знак поваги. Так ні ж. Як не намагаюся, нічого не виходить. Що б не написав, в мене каменюки кидають. А