Читати книгу - "Необхідні речі"

стрельнула застережлива думка. Він подумав, що коли Джордж Т. Нельсон повернеться додому й побачить, що його спальня сплюндрована, кокс змитий в унітаз, а портрет матері обісраний, можливо, йому захочеться пошукати свого старого почарківця. Френк вирішив, що було б божевіллям вийти звідси, не завершивши початого… а це означає, що треба відстрелити цьому шантажистському уйобищу його устриці, та й по всьому. У шафці внизу був пістолет, і сама думка про те, щоб учинити це одним із пістолетів самого Джорджа Т. Нельсона, здалася Френкові апогеєм справедливості. Якщо йому не вдасться відчинити дверцята шафи з пістолетом або виламати їх, він не посоромиться позичити ніж для стейка у свого старого дружбана і зробить те, що треба, за його допомогою. Він стане позаду вхідних дверей, а коли Джордж Т. Нельсон увійде, Френк або відстрелить йому нахуй устриці, або схопить його за волосся і переріже нахуй горлянку. Пістолет, напевно, надійніший із двох варіантів, але чим більше Френк уявляв собі, як гаряча кров чвиркає з розрізаної шиї Джорджа Т. Нельсона й заливає йому всі руки, тим доречнішим це здавалося. Et tu, Джорджику. Et tu[137], шантажистська ти мерзота.

На цей момент Френкові роздуми потривожив довгохвостий папуга Джорджа Т. Нельсона Теммі Фей[138], який вибрав найнесприятливіший момент свого короткого пташиного життя і вибухнув піснею. Поки Френк слухав, на обличчі в нього помалу виникала своєрідна й страшно неприємна посмішка. «Як же я взагалі пропустив цю птаху перший раз?» – запитав він себе й попрямував на кухню.

Френк знайшов шухляду з гострими ножами й, недовго понишпоривши, провів наступні п’ятнадцять хвилин, штрикаючи одним із них крізь ґратки клітки Теммі Фей, змушуючи пташечку до панічної, пір’єзлітної метушні, після чого знудився від цих ігор і проштрикнув папугу. Тоді він спустився вниз, щоб подивитися, що можна зробити з шафкою для зброї. Із замком усе вийшло просто, тож коли Френк піднявся сходами назад на перший поверх, то розспівався недоречною, проте все одно радісною піснею:

Оу… краще не брикайся, краще ти не плач,

Губи не дуй, а мене послухай.

В місто їде Санта-Клаус!

Він бачить, коли спиш ти!

Він бачить, коли ні!

Він знає, як поводишся ти,

Краще поводься гарно, грець тобі![139]

Френк, який ніколи зі своєю матір’ю не пропускав перегляду Лоуренса Велка ввечері щосуботи, проспівав останній рядок низьким басом Ларрі Гупера[140]. Господи, як же приємно! Як він узагалі міг якусь годину тому вважати, що життя добігло кінця? Який же це кінець? Це лише початок! Геть усе старе, зокрема старих добрих «друзів» штибу Джорджа Т. Нельсона, – і нехай живе все нове!

Френк розмістився за дверима. У нього вже аж руки чухалися до справи. Біля стіни стояв спертий дробовик «Вінчестер», за поясом у нього висів самозарядний пістолет «Лама» 32-го калібру, а в руці – ніж для стейків «Шеффінгтон». Він бачив грудочку жовтого пір’я, що раніше була Теммі Фей. Невеличка усмішка посмикувала Френків рот містера Везербі, а його очі – уже зовсім ошалілі – невпинно крутилися навсібіч за круглими окулярами містера Везербі без оправи.

– Краще поводься гарно, грець тобі! – застеріг він собі під ніс.

Стоячи на місці, він проспівав той рядок іще кілька разів і ще кілька разів після того, як вмостився зручніше, присівши за дверима, схрестивши ноги, упершись спиною до стіни й склавши зброю собі на коліна.

Його раптом почало тривожити те, яким сонним він почувається. Божевільно захотіти спати, коли чекаєш на людину, щоб перерізати їй горло, але факту це не змінювало. Френк згадав, як читав десь (мабуть, на одному з занять у Фармінгтонській філії Університету Мейну, бурсі, яку він закінчив без жодних відзнак), що саме такий вплив на нервову систему створює потужний шок… а він пережив сильний шок, ще й який. Дивно, що коли він побачив усі ті журнали по кабінеті, серце не репнуло, ніби стара шина.

Френк вирішив, що було б нерозумно ризикувати. Він трішки відсунув довгий диван кольору вівсянки від стіни, заліз за нього і ліг на спину, тримаючи дробовик у лівій руці. Права, що досі стискала держак ножа, лежала на грудях. Отак. Набагато краще. Килимове покриття з глибоким ворсом Джорджа Т. Нельсона насправді досить зручне.

– Краще поводься гарно, грець тобі, – проспівав, позіхаючи, Френк.

Хвилин із десять він ще співав низьким хропливим голосом, доки не заснув.

12

– Машина-один! – закричала Шила з радіо, що висіло під панеллю приладів, коли Алан перетнув Олов’яний міст дорогою назад до міста. – Вийдіть на зв’язок, машина-один! Машина-один, на зв’язок, негайно!

Алан нудотно відчув, як нутрощі піднімаються, а тоді різко опускаються. Клат удома в Г’ю Пріста на Касл-Гілл-роуд розворушив осине гніздо – у цьому він не сумнівався. Заради Бога, чому він не наказав Клатові зустрітися з Джоном перед тим, як іти на Г’ю?

Сам знаєш чому: був не до кінця зосереджений на роботі, коли давав накази. Якщо через це щось станеться з Клатом, тобі доведеться з цим розбиратись і брати відповідальність на себе. Але це потім. Зараз головне – робити свою роботу. Тому роби її, Алане. Забудь про Поллі й роби свою срану роботу.

Він зірвав мікрофон із гачків.

– Машина-один, прийом?

– Хтось б’є Джона! – закричала вона. – Швидше, Алане, він просто місить його!

Ця інформація настільки суперечила очікуванням Алана, що на мить він зовсім отетерів.

– Що? Хто? Там?

– Швидше, він його зараз уб’є!

І все раптом стало на свої місця. Це ж Г’ю Пріст, звісно. З якоїсь причини Г’ю прийшов до шерифської управи швидше, ніж Джон вирушив на Касл-Гілл, і почав махати кулаками. Джон Лапойнт, а не Енді Клаттербак, ось хто в небезпеці.

Алан схопив «люстру», ввімкнув її й причепив на дах. Проїхавши міст і опинившись на території міста, він мовчки перепросив старий універсал і натиснув педаль газу до упору.

13

Клат почав підозрювати, що Г’ю немає вдома, коли побачив, що всі шини в його автомобілі не просто спущені, а почикрижені на шматки. Він уже збирався все одно зайти в будинок, коли нарешті почув слабкі крики про допомогу.

Він трохи постояв, вагаючись, а тоді поквапився по доріжці назад. Цього разу він побачив Ленні, що лежав на узбіччі, і побіг до стариганя, ляскаючи кобурою.

– Поможіть! – просипів Ленні, коли Клат укляк біля нього. – Г’ю Пріст здурів, той придурок на пшоно мене потовк!

– Де болить, Ленні? – запитав Клат.

Він торкнувся дідового плеча. Ленні вереснув. Найзрозуміліша відповідь. Клат підвівся, не певний, що робити далі. У голові змішалося забагато всього. Він знав лише те, що страшно не хоче все тут