Читати книгу - "Пастка на дурнів"

— Ти гадаєш, такі речі тобі якось обійдуться?

— Не знаю.

— Що вони з тобою зроблять?

— Не знаю.

— Як ти гадаєш, вони віддадуть тебе під трибунал за дезертирство?

— Не знаю.

— Будемо сподіватися, що все обійдеться, — мовив льотчик з Данбарової ескадрильї й розчинився у темряві.— Коли будуть новини, дай знати.

Йоссар’ян мовчки глянув йому вслід, потім рушив далі, до свого намету.

— Агов! — долинуло звідкись спереду. Там за деревом ховався Везунбі.— Як твої справи?

— Чудово, — мовив Йоссар’ян.

— Я чув, тобі загрожує трибунал за дезертирство з поля бою, — заторохтів Везунбі.— Та поки що вони не наважуються, бо, схоже, не певні, що вдасться склепати на тебе справу. До того ж вони бояться, що такий скандал нашкодить їм в очах нового начальства. Адже офіційно ти й досі ходиш у героях, бо не побоявся вдруге зійти на міст біля Феррари. Зараз, далебі, ти перший герой у нашому полку. Так що, по-моєму, ти можеш не хвилюватись: вони тебе просто страхають.

— Спасибі, Везунбі.

— Оце я й хотів тобі сказати. Щоб попередити.

— Розумію, Везунбі.

— Ти пробач, Йоссар’яне, що ми тоді побилися з тобою в офіцерському клубі,— зніяковіло колупаючи землю носаком черевика, промовив Везунбі.

— Забудемо про це.

— Хоч то не я почав. Якби Вессл не ляснув мене по пиці ракеткою, нічого й не було б. Що я йому зробив?

— Ти в нього вигравав.

— Бо я грав краще за нього! На те й гра, щоб хтось вигравав! А втім, зараз, коли його вже немає в живих, байдуже, хто з нас краще грав у пінг-понг, правильно я кажу?

— Певно, що так.

— А ще пробач, що я зняв бучу через отой атабрин, коли ми сюди летіли. Врешті, як хто хоче схопити малярію, то це його особиста справа, правильно я кажу?

— Забудьмо про це, Везунбі.

— Я лиш намагався виконувати свій обов’язок. Такий був наказ. Мене завжди вчили виконувати накази.

— Забудьмо й про це, Везунбі.

— А знаєш, я сказав підполковнику Поркові й полковнику Пескартові, що, по-моєму, вони не повинні змушувати тебе літати на завдання проти твоєї волі. А вони заявили, що дуже в мені розчаровані.

— Ще б пак! — кисло всміхнувся Йоссар’ян.

— А втім, мені начхати. Що не кажи, а ти, чорт забирай, зробив аж сімдесят один бойовий виліт! Хіба ж цього не досить?! Як ти гадаєш, вони тебе відпустять?

— Навряд.

— Бо коли б вони відпустили тебе, їм довелося б відпустити всіх нас, правильно я кажу?

— От через те вони мене й не відпустять.

— А що вони можуть з тобою зробити?

— Не знаю.

— Невже таки віддадуть під трибунал?

— Не знаю.

— А ти боїшся?

— Боюсь.

— А погодишся знову літати?

— Ні.

— Будемо сподіватись, усе якось обійдеться, — переконано прошепотів Везунбі. — Я дуже хотів би.

— Спасибі, Везунбі.

— Я теж не в захваті, що війна вже практично скінчилась, а ми все літаємо та й літаємо… Коли почую щось нового, я дам тобі знати.

— Спасибі, Везунбі, — махнув йому вслід рукою Йоссар’ян.

— Гей! — гукнув боязко приглушений владний голос із невисокого, до пояса, чагарника, що ріс поблизу намету. Там сидів навкарачках Тупермейєр і, як завжди, гриз арахісові горішки. В сутінках прищі та великі чорні пори на його обличчі скидались на темну луску. — Як справи? — запитав він, коли Йоссар’ян підійшов ближче.

— Чудово.

— Не будеш літати?

— Ні.

— А якщо примусять?

— Не примусять.

— І тобі не страшно?

— Страшнувато.

— А як тобі трибунал буде?

— Нехай.

— А що каже майор Майор?

— Майор Майор зник.

— Це вони його… зникли?

— Не знаю.

— А що робитимеш, як вони надумають і тебе зникнути?

— Намагатимусь їм не датись.

— А вони не пробували умовити тебе літати, — так чи не так?

— Бобкінс із Добкінсом обіцяли посилати мене лиш у безпечні польоти.

— По-моєму, це шикарна пропозиція, — вмить пожвавішав Тупермейєр. — Я б на твоїм місці не роздумував. Ну, а ти радий?

— Я відмовився.

— Ну й дурень! — Потім флегматичне, тупувате обличчя Тупермейєра прибрало зосереджено-недовірливого вигляду. — Послухай-но, але ж така оборудка — то ж нечесно щодо всіх нас! Ти, значиться, будеш літати, де безпечно, а хтось із нас мусить виконувати небезпечні завдання не тільки за себе, а й за тебе. Так воно виходить?

— Виходить, що так.

— Е ні, це мені не подобається, — з люттю вигукнув Тупермейєр і войовничо випростався, стиснувши кулаки. — Виходить, лиш тому, що якийсь боягуз не хоче літати, мені доведеться зайвий раз підставляти під вогонь своє гузно, так?

— Піди й скажи це їм, а не мені! — мовив Йоссар’ян, кладучи на всяк випадок руку на руків’я пістолета.

— Власне, проти тебе особисто я нічого не маю, — мовив Тупермейєр, — хоча ти й гад. Просто й мені до біса набридло літати. Як би й мені від цього відкрутитися, га?

— Начепи пістолет і ходи зі мною, — глумливо реготнув Йоссар’ян.

— Ні, на таке я не наважусь, — задумливо похитав головою Тупермейєр. — Зганьбив би свою жінку й дитину, якби показав себе боягузом. Боягузів ніхто не любить. Крім того, я хочу залишитися в резервному корпусі, коли скінчиться війна. Усе-таки п’ятсот доларів на рік на вулиці не валяються.

— Ну, тоді літай і далі.

— Я теж так думаю. Слухай, а чи є якийсь шанс, що тебе звільнять від бойових вильотів і відправлять додому?

— Навряд.

— А все-таки, якщо вони раптом звільнять тебе й дозволять взяти ще когось із собою до Штатів, то візьми мене. Не Везунбі, а мене. Добре?

— З якого б це дива вони мені таке дозволяли?

— Як знати? В усякому разі, не забувай, що я перший тебе попросив. Гаразд? І тримай мене в курсі. Я буду щовечора приходити сюди. Якщо з тебе не спустять шкуру, то, може, і я перестану літати. Ну як, домовилися?

Потому ще цілий вечір різні люди раз у раз виринали з темряви назустріч Йоссар’янові й цікавилися, як у нього справи, благали нічого від них не таїти, а обличчя в усіх були однаково заклопотані й перелякані, немов їх об’єднував якийсь спільний ганебний порок, про який він ніколи раніше не здогадувався. То тут, то там якісь геть незнайомі йому люди вигулькували, ніби з-під землі, і схвильовано питали, як справи. Льотчики з інших ескадрилей поодинці скрадались до нього в сутінках — їх також цікавило, як йому ведеться. Після заходу сонця, куди б не скерував свої кроки Йоссар’ян, хтось уже лежав у засідці, готовий виринути з темряви й запитати, як справи. Люди звалювались йому на голову з дерев, вискакували з-за кущів, із заростей бур’яну, із канав, з-за