Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том десятий"

— Отож-бо, — відповів Грейм. — Мені треба її докінчити. А я, здасться, не вмію працювати так, як ти. Занадто гарно у вас. Я не можу взятися до роботи по-справжньому. Сиджу над нею, сиджу, а кляті жайворонки аж дзвенять у вухах, і мені ввижаються поля, пагорби, секвойї, Селім… Змарную годину, тоді здаюся й дзвоню, щоб осідлали коня. А коли не це, то ще яка з тисячі принад.

Він поставив ногу на підніжку машини, що тремтіла від запущеного мотора, і сказав:

— Ну, бувай, друже.

— Вертайся та все ж таки спробуй писати, — наполягав Дік. — Коли треба буде, визначимо тобі порядну пайку роботи на кожен день, і я тебе зранку замикатиму. Поки не зробиш, не відімкну, хоч і цілий день під замком сиди. Я тебе примушу працювати… Нічого не забув? Сигарети є? Сірники?

— Є, є.

— Рушайте, Сондерсе, — наказав шоферові Дік, і авто аж наче стрибнуло від освітленої брами в пітьму.

Коли він повернувся до зали, Пола щось грала мудрецям. Дік простягся на дивані й знову замислився, чи поцілує вона його на добраніч. Звісно, думав він, такого неодмінного ритуалу, щоб цілувати щоранку й щовечора, у них ніколи не було. Вельми часто він не бачив Поли аж до обіду — та й тоді бачив її тільки при гостях. І вельми часто ввечері вона рано втікала до своїх покоїв, не поцілувавши чоловіка на добраніч, щоб гості не сприйняли того як натяку, що вже час лягати спати.

Ні, вирішив Дік, поцілує вона його сьогодні чи ні — це ще нічого не означає. І все ж він чекав.

А вона то грала, то співала, аж поки він задрімав. А коли прокинувся — побачив, що він у залі сам. Пола й мудреці потихеньку пішли. Він глянув на годинника. Була перша година. Пола засиділась за фортен’яно над звичай довго, бо Дік знав, що вона тільки-но пішла: він-бо й прокинувся того, що в залі стало тихо.

І знов його обсіли думки. Йому не раз траплялося задрімати так під її музику, але щоразу, догравши, вона будила його поцілунком і відсилала спати. А цього вечора не зробила так. Та, може, вона ще вернеться. Він лежав і чекав, куняючи. Коли ще раз глянув на годинника, була вже друга. Пола не вернулась.

Він вимкнув світло й пішов через увесь будинок до своєї спальні, дорогою натискаючи в коридорах вимикачі. А в голові у нього всі підмічені дрібнички, пачебто незначущі, майже самі собою шикувались у суцільний текст сумнівів і здогадів, якого він не міг не читати.

У своїй спальні він скинув оком на барометри й термометри, тоді зупинив погляд на усміхненому обличчі в круглій рамці й довго стояв та дивився, аж нахилившись до портрета.

Потім заліз під укривало, намостив під спину подушок і, простягаючи руку до пачки гранок, тихо промовив:

— Ну що ж… так чи не так, а гру мені доведеться дограти.

Потім ще раз позирнув скоса на фото.

— І все ж таки, жіночко моя, краще б без цього… — зітхнув він.

РОЗДІЛ XXIV

Ніби навмисне у Великому Будинку, коли не рахувати кількох випадкових гостей, що наїздили пообідати чи повечеряти, було порожньо. Та марно першого й другого дня після від’їзду Грейма Дік відмагався від своїх справ чи відкладав їх, щоб бути вільному, коли Пола надумає покликати його проїхатись або скупатись по обіді.

Він помітив, що тепер вона примудряються уникати його поцілунків. «Добраніч» вона гукала йому зі своєї спальні через широке подвір’я. Вранці він наготувався, що Пола, як завжди, заскочить до кабінету привітати його, і рівно об одинадцятій годині квапливо вирядив містера Егара й містера Пітса, не влагодивши з ними до кінця деяких важливих питань майбутньої виставки-розпродажу. Дік знав, що Пола вже не спить, бо чув, як вона співала. Він сидів за столом і не робив нічого, хоч на столі чекала повна сітка не підписаних листів. Він згадав, як вона сама колись почала щоденні вранішні відвідини і досить уперто держалася цієї звички. І як любо, як гарно це було, згадував він, коли вона тихенько гукала: «Доброго ранку, веселий молодче!» — і тулила до нього вгорнений у кімоно стан.

Потім йому згадалось, як часто він ще вкорочував ті коротенькі відвідини, бо, навіть пригортаючи Полу, давав узнаки, що йому ніколи; не раз тоді на лице їй набігала легенька тінь смутку і вона втікала.

Було вже чверть на дванадцяту, а Пола не приходила. Дік узяв телефонну трубку, щоб подзвонити на молочарню. В трубці він почув чийсь жіночий голос і, перш ніж повісив її, вловив Полину відповідь:

— Та що вам той містер Вейд! Забирайте всіх своїх Вейденят і приїздіть хоч на кілька днів…

Як на Полу, це було дуже дивно. Вона завжди раділа, коли Великий Будинок звільнявся від гостей і вони з Діком зоставались удвох на день чи на тиждень. А тепер сама умовляє місіс Вейд приїхати з Сакраменто до них. Видавалося, ніби Пола не хоче лишатись наодинці з ним і тому намагаються оточити себе товариством.

Дік аж осміхнувся, усвідомивши, які жадані раптом стали для нього ті Полині вранішні обійми, коли він залишився без них. Йому набігло на думку повезти Полу для розваги кудись у далеку подорож, як він уже не раз робив. Можливо, це владнало б усю мороку. Вони були б увесь час разом, і їхня близькість відродилася б. Може, гайнути полювати на Аляску? Пола ж давно хотіла. Або знов у Південні моря, де вони колись плавали на «Все покинь». Адже з Сан-Франціско є пароплавна лінія просто на Таїті. За дванадцять днів вони зійшли б на берег у Папіїті. Цікаво, чи Лавіна держить ще там свій пансіон? Бистра Дікова уява враз намалювала його з Полою за сніданком на веранді Лавіниного пансіону, в холодку під манговими деревами.

Тоді він грюкнув кулаком об стіл. Ні, хай йому біс, він ще не такий боягуз, щоб утікати з жінкою від іншого чоловіка! Та й чи було б це чесно щодо Поли — везти її геть від того, чого, може, вона жадає? Правда, він ще не знав гаразд, чого саме вона жадає і як далеко вже найшло в неї з Греймом. Може, це тільки весняна гарячка, що минеться разом з весною? А втім, навряд: за дванадцять років, що прожили вони вдвох, Пола жодного разу не виявила