Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

Дон Е. Ґілмор, член Законодавчих зборів штату від Республіканської партії, гаряче схвалив її рішення піти у відставку. […]

Свідомість Учителя розпалась на частини.

Новим лікарем Міллігана став Джон «Джей» Девіс — молодик, який іще зовсім недавно працював психіатром на флоті. Він узявся за справу Міллігана з недовірою, та невдовзі спіймав себе на тому, що з головою поринув у вивчення цього випадку. Лікар завоював довіру більшості особистостей Біллі і зміг із ними працювати.

12 лютого Кеті виявила, що одяг і решта речей її невістки зникли, а машини Біллі немає на місці. Танда залишила для Біллі цидулку, в якій писала, що зняла всі його гроші з їхнього спільного банківського рахунку, але, мовляв, коли-небудь усе йому поверне. Вона усвідомлює, що негоже ось так тікати — потай, уночі, — але вона більше не може жити під постійним тиском.

— Я був закоханим довірливим телепнем, — сказав мені Аллен. — Спочатку її втеча мене зламала. На тривалий час я мовби закрижанів. Але потім я сказав собі, що повинен опанувати себе й забути образу, яку вона мені заподіяла. Не можна судити про всіх жінок за Тандою, як не можна про всіх чоловіків судити за татком Чалом.

Лікар Джей Девіс був приємно вражений тим, як його пацієнт сприйняв важку звістку. Хоча його особистості почувались ошуканими й зрадженими, вони досить добре давали цьому раду.

26 березня 1982 року відбувся черговий перегляд справи Міллігана під головуванням судді Флаверса. На слуханні мали визначити, чи й досі Мілліган становить небезпеку для себе та інших, чи тепер його можна перевести до шпиталю з мінімально суворим режимом — наприклад, до Афінського центру психічного здоров’я. Свідчення психіатрів і психологів були суперечливими.

Позиція обвинувачення стала зрозумілою з інтерв’ю, яке Томас Д. Білл, помічник прокурора округу Франклін, дав репортерові «Колумбус Сітізен Джорнал». Інтерв’ю було опубліковане 14 січня і містило такі слова: «[…] я, відверто кажучи, сподіваюся, що знайдеться [якийсь доказ того, що Мілліган схильний до насильства], щоб у нас були підстави й надалі тримати його в закладі з максимально суворим режимом».

Під час слухання лікар Майджо Закман, головний лікар Головного психіатричного шпиталю Огайо, засвідчив, що він і ще двоє психіатрів спостерігали за Мілліганом протягом двох годин перед слуханням і не помітили ніяких ознак того, що в нього розщеплення особистості. Психіатр заявив, що Мілліган узагалі не хворий, просто він асоціальний тип.

Справа набула несподіваного та загрозливого характеру. Якби Департаменту у справах психічного здоров’я вдалось переконати суддю Флаверса в тому, що Мілліган психічно здоровий, хлопця могли б виписати зі шпиталю і тоді він умить потрапив би до в’язниці за порушення умов дострокового звільнення.

Одначе лікар Джей Девіс сказав:

— Зараз пацієнт на самісінькому дні. Він перебуває у стані розщеплення. Я навіть можу назвати особистість, яка нині сидить перед вами, і це не Біллі.

Девіс пояснив судді Флаверсу, чому Міллігану не місце в шпиталі Колумбуса.

— Суворий режим тільки шкодить лікуванню пацієнтів із синдромом множинної особистості. Якщо Мілліган залишиться в Колумбусі, терапія, найімовірніше, нічого не дасть.

Психолог Гаррі Ейзель повідомив, що він провів «тест руки`» з кількома особистостями Міллігана, які вважаються агресивними, щоб визначити, чи можуть вони становити загрозу. «Тест руки» (серія зображень кисті в різних положеннях, які пацієнт повинен описати) дозволяє оцінити схильність індивіда до насильства. Ейзель засвідчив, що жодна з перевірених ним особистостей (пізніше я довідався, що то були Філіп, Кевін і Рейджен) не є небезпечною понад допустиму норму.

Хоча соціальний працівник шпиталю, свідок сторони обвинувачення, сказав, що Мілліган погрожував йому і його сім’ї, в ході перехресного допиту він визнав, що душевнохворі пацієнти часто йому погрожують, але такі погрози ніколи не втілюються в життя.

Лікар Кол запевнив, що готовий прийняти Міллігана на лікування і згоден прийняти умови, які диктуватиме суд.

8 квітня 1982 року суддя Джей Флаверс віддав розпорядження, щоб Департамент у справах психічного здоров’я повернув Міллігана до Афінського центру психічного здоров’я. Пацієнтові дозволяється займатися живописом і різьбленням по дереву, але не рекомендується випускати його за межі відділення без нагляду. Перш ніж дозволити Міллігану гуляти поза територією шпиталю, адміністрація зобов’язана сповістити суд.

— Люди кажуть, що він заслуговує на другий шанс, — промовив суддя Флаверс. — Що ж, дамо йому цей шанс.

15 квітня 1982 року, об одинадцятій годині ранку, після двох із половиною років, проведених у трьох психіатричних шпиталях максимально суворого режиму, Біллі Мілліган повернувся до Афін.

Я регулярно його навідую й розмовляю з Алленом або Томмі. Вони кажуть, що члени «сім’ї» вже давно не мають спільної свідомості. Аллен чує в голові голоси з британським і югославським акцентами, проте Аллен і Томмі не можуть встановити зв’язок ані з Артуром і Рейдженом, ані один із одним. Спілкування між внутрішніми «я» обірвалось. Багато часу пропадає невідомо куди. На момент написання цієї післямови Учитель іще не повернувся.

Томмі пише пейзажі, Денні — натюрморти. Аллен малює портрети. До того ж він узявся за перо й тепер описує нечувані події, що відбувались із ним у Лімі, Дайтоні й Колумбусі, і те, як його «люди» змогли все стерпіти й вижити.

Лікар Девід Кол розпочав складну роботу — він повинен виправити шкоду, завдану пацієнтові за два з половиною роки, і знову скласти докупи всі частинки мозаїки. Невідомо, скільки на це піде часу.

Через повернення Біллі Міллігана до Афін у Колумбусі знову здійнявся галас, і юнака це засмутило. Проте його підбадьорила стаття в студентській газеті Університету Огайо. 12 квітня, коли вже було відомо, що Біллі переводять, газета «Пост» написала:

[…] Мілліган прибуває до Афін, щоб лікуватись у тутешніх фахівців. Йому й так уже добряче дісталось від життя, тож наша місцева громада могла б дещо для нього зробити: надати йому моральну підтримку, якої він так потребує. […] Ми не вимагаємо, щоб усі прийняли Міллігана з розпростертими обіймами, але ми просимо розуміння. Це найменше з того, на що він заслуговує.

Афіни, штат Огайо

7 травня 1982 року

Примітка автора

Серед багатьох документів, які я вивчив перед написанням цієї книжки, я знайшов два незвичайні звіти про результати електроенцефалограм Біллі Міллігана. Їх було зроблено у травні 1978 року різними лікарями з інтервалом у два тижні, коли за приписом суду Біллі проходив експертизу в шпиталі