Читати книгу - "Нафта"

розповідь, яку можна розтлумачити за допомогою більш-менш «зашифрованого» узгодження з надзвичайно небезпечною дійсністю. (Принагідно нагадаю читачеві, що до цього має стосунок Нотатка 98-ма, яка зветься «Епохе: оповідка про чоловіка та його тіло»). Звісно, я пропоную читачеві звернутися до тексту цього ж таки мого твору, трошки пишаючись собою. Моя мета саме й втілюється у тому, щоб мій твір створювався сам і розтлумачувався, відсилаючи, часом навіть буквально, сам до себе, до того, що вже міститься в ньому самому.

До такої крайності, свідченням якої вже є Нотатка Зс, де великий уривок твору записано прадавніми грецькими чи новогрецькими літерами, які майже неможливо прочитати й які саме й є втіленням «чогось писемного», незабаром я знов удамся. Цього разу це будуть японські ієрогліфи. У цьому разі справжні нефонетичні писемні знаки та показову неможливість прочитання, ймовірно, виражено навіть краще.

Але в той час як перший «винятково писемний» (новогрецькою мовою) додаток — хоч якою крайністю і відхиленням від суворих норм твору, за який я взявся, він не є — цей додаток був усе-таки виправданим, то оцей, другий, додаток, написаний японською, виправдати можна набагато менше: навіть більше, є небезпека, що він взагалі буде нудним та непотрібним.

Але читач, безсумнівно, чув, що існує така річ, як симетрія. Оце тому я й не зміг встояти перед спокусою звести другий архітектурний корпус «симетричним». Зрештою, і в Соборах, і в Алегоріях в основі лежить симетрія, навіть якщо згодом виявляється, що вони химерні, непропорційні й зовсім неправильні (1)[377].

Нотатка 132

ПРЯМУЮЧИ В ЕДО: ЗАДУМ ПОДОРОЖІ

«Німий», відділившись від Карло, отримує власне тіло. — Й ім’я теж, кумедне за своїм походженням з точки зору науки про назви речей та явищ, Корнеліо. — Звична іронічність цього імені така сама неоднозначна та «грайлива». Він спостерігає за тим, як Карло, тепер у по-справжньому, «прокинувся», але буквально не знає, що його робити. — Як завжди, прозріння сходить, коли йому заманеться. — У випадку з Карло, воно явилося до того, хто зовсім його не прагнув, а тому виявився до нього не готовим. — Якось отримавши в дарунок рішення, він зовсім не знає, як поводитись. — Він, себто Карло, не є одним з тих страшенно набридливих ченців, які ладні чекати прозріння хоч би все життя, а коли воно, врешті, сходить на них, вони напевно вже знають, як вчинити. — Корнеліо та Карло посміхаються (ці посмішки священні?) — Карло потрібне нове виховання та нова модель поведінки. — У словах Корнеліо більше немає логіки. — Преобразившись, але досі з посмішкою на обличчі, чи то краще сказати, так само привітний, він показує пальцем туди, де цієї миті сходить сонце. — У Турині шоста ранку. — Корнеліо промовляє слово «Едо». — Корнеліо зникає. — Карло в задумі. — Він у паскудному гуморі. — «У відповідь» з’являється враження, що Корнеліо схожий на обкуреного і йолопкуватого «хіпі». — Е, та він неабиякий невіглас, та ще й італієць на додачу.

(текст японською мовою)

Нотатка 133

КПИНИ (З «ПРОЕКТУ»)

Коли Карло повернувся на Батьківщину, йому по суті нічого більше не лишалось, як узяти на озброєння цінну науку, яку він пізнав в Едо, використовуючи її до щирцю. Тим часом, він наказав звести у Канавезе, на березі річки Адда (?), дно якої у тому місці було вистелене галькою, й навкруги не було ніде нічого, віллу, що своїми обрисами нагадувала б скит і була б точною копією японської каплички; він гадав, що таке обрамлення було, безперечно, конче необхідним. Для усамітнення, медитації, сховку:

Я щасливий. Моє життя

так схоже на мій сон: завжди незмінний;

я живу на відлюдній віллі,

і вже минувшини нема і спогадів гірких,

я є частина усього, поринув у роздуми… Оспівую

вигнання й зречення, які я сам обрав…{77}

Йшлося про культ «Бога дармування», поклонялися якому, байдикуючи, чи про культ «Бога-жартівника», якому вклонялися, граючись; Бога, який грався у хованки й самовиражався, по-дивацькому сиплючи дотепами, і який, непередбачувано вільно тиняючись де заманеться, ясно показує, що «мудрість — у дурощах» і що, на щастя, «світ не може мати певності ні в демократії, ні в будь-чому іншому». І все-таки таке поклоніння якщо й заважало Карло по-звичайному спілкуватися з людьми — висміювання котрих, певна річ, було найсильнішим виявом любові до них, — то анітрохи не заважало йому завести маленьку дружбу з цими Богами, Богами, яким головний Бог, ледар та витівник, що, мабуть, таки заснув десь там за хмарами (1)[378], довірив хазяйнувати у цьому світі.

Ставши святенником, Карло Перший, шукаючи для Карло Другого у його «стоїчній» битві із суспільством надприродної допомоги тощо…, здійснює

СХОДЖЕННЯ У ПЕКЕЛЬНІ КОЛА,

що за своєю побудовою дуже подібне до звичних зразків міфологічних та середньовічних подорожей, не виключаючи подорожі, які описував Данте. Але це лише один розділ (як для Уліса), він набагато простіший більш безпосередній, складається радше з термінів.

Чим наразі є для такої людини, як Карло, ці пекельні кола тощо; це місце Снів чи Підсвідомого (особисте Коло, чи Психології натовпу чи колективного Підсвідомого) укупі з усіма його символами. «Ідеальний Сон», у якому поєднуються всі сни, що тільки можуть бути, всі символи цих снів, Сон усіх Снів, котрий перетворився на банальність, що стала прообразом, застигла незмінною у низці повчальних видінь. Діставшись останнього пекельного кола й спостерігаючи сцену, що є першоосновою (яку можна створити, повністю змінивши припущення вчених: вона звелася до малозначущої події, яка розчаровує, як от, наприклад, перекинутий келих на надгробку, під яким лежить справжня Царина Смерті тощо), Карло вчиняє ритуально-визвольний вчинок, — навіть позбавлений будь-якого сенсу та логічного механізму (укупі з логікою, притаманною символам у Снах. І, звісно, «Сходження» наділене рисами роману. Наприклад, секс втілюється у Видінні про Кентавра, в якого величезний член розташований між передніми ногами, а не між задніми тощо, видіння про «архітектуру міста»; але справжня Розповідь, що скидається на роман, не про власне Карло, а про героя, якого він насправді супроводжує під час цього «Сходження», що має повторити міфологічну подорож, знову потоваришувати з таким самим, як він сам, другом, як Орест та Пілад[379] тощо, і який помер на кілька століть раніше за нього. Елліністичний міф (як у «Аргонавтиці» Аполлонія Родоського[380]), в якому йдеться про події, що відбувалися в античному світі, хоча, зрештою, все відсилає до першооснов. Задля здійснення цієї мети я б міг переробити найпростіший індіанський, африканський чи полінезійський міф, який буде наділено елементами, близькими до