Читати книгу - "Лугова арфа. Сніданок у Тіффані. З холодним серцем"

Трохи заспокоївшись, місіс Гікок відчула потребу висловитись.

— Мені майже нема з ким поговорити,— пожалілась вона тій жінці.— Ні, я не хочу сказати, що люди до мене недобрі — сусіди і взагалі... Навіть незнайомі, і ті присилають листи: вони, мовляв, розуміють, як це тяжко, і щиро мені співчувають. Ніхто нам і слова лихого не сказав — ні Уолтерові, ні мені. Навіть тут, де цього можна було сподіватися. Але й тут усі стараються зробити нам приємне. У їдальні, де ми обідаємо, подавальниця кладе нам до пирога морозиво й не бере за це грошей. Я сказала їй, щоб вона не приносила морозива, бо я не можу його їсти. Та вона все одно приносить. Із приязні до нас. Ця дівчина — її звуть Шейла — каже, що ми не винні в тому лихові. Але мені все здається, ніби люди дивляться на мене й думають: «Е, тут має бути і її вина». В тому, як я виховала Діка. Може, я й справді не так щось робила. Тільки от не знаю, що б то могло бути. Весь час сушу собі голову й нічого такого не можу пригадати. Ми люди прості, звичайні собі фермери, і живемо як усі. Заглядали й до нашого дому радощі. І Дік був колись такий милий, такий лагідний хлопчик...

Місіс Гікок зняла окуляри, протерла скельця і знову наділа окуляри на своє повне добродушне обличчя.

— Дік зовсім не такий, як про нього говорять там у залі. Знай одне торочать — який він поганий, і нібито ні крихти доброї в ньому нема. Я, звісно, анітрохи не виправдовую його, він винен, що встряв у таке діло. І про оту сім’ю не забуваю, молюся за них щовечора. Але молюся й за Діка. І за того другого хлопця, за Перрі. Я тоді даремно незлюбила його. А тепер у мене до нього тільки жалість. І знаєте... я думаю, що й місіс Клаттер теж їх пожаліла б. Це я суджу з того, як про неї розказують.

Засідання скінчилось, і в коридорі за дверима вбиральні почувся гомін — люди розходились по домівках. Місіс Гікок сказала, що їй треба йти до чоловіка.

— Він от-от помре. Здається мені, йому вже до всього байдуже.

Суд зібрався на чергове засідання в понеділок о десятій ранку. Та вже через півтори години довелось оголосити перерву до наступного дня, бо за цей короткий час захист вичерпав усі свої можливості. Обвинувачені відмовилися свідчити на свою користь, і, отже, питання про те, котрий з них насправді вбив Клаттерів, навіть не поставало.

Із кількох свідків, що виступили того дня перед судом, перший був геть змарнілий містер Гікок. Говорив він пригнічено, але з гідністю й доладно, хоча спромігся хіба що трохи підтримати версію про тимчасове потьмарення розуму. В липні 1950 року, сказав він, його син дістав тяжкі пошкодження голови в автомобільній катастрофі. До того нещасливого випадку Дік, за його словами, був «веселий, безтурботний хлопчина», добре вчився, мав у  школі багато друзів, шанував батьків — «ніколи не завдавав нікому клопоту».

Гаррісон Сміт, лагідно скеровуючи розповідь свідка, запитав:

— А скажіть, будь ласка, після липня п’ятдесятого року ви помічали якісь зміни в характері й поведінці вашого сина Річарда?

— Так, він дуже змінився.

— Які саме зміни ви в ньому помітили?

Містер Гікок, трохи подумавши, назвав кілька фактів: Дік зробився похмурий і дражливий, зв’язався з якоюсь дорослою компанією, почав пити й грати в карти.

— Одне слово, зовсім інший став хлопець.

Останні його свідчення відразу ж підхопив Логен Грін, що взявся до перехресного допиту.

— Містере Гікок, ви кажете, що до п’ятдесятого року не мали з сином ніякого клопоту?

— Ну, як вам сказати... В сорок дев’ятому його заарештували...

Грінові тонкі уста викривила іронічна посмішка.

— Ви пригадуєте, за що його тоді заарештовано?

— Його звинуватили в пограбуванні аптеки.

— Звинуватили? А хіба він сам не зізнався в цьому?

— Так, зізнався.

— Отже, це сталося в сорок дев’ятому році. І все ж ви кажете, що характер і поведінка вашого сина змінилися після п’ятдесятого?

— Саме так.

— Ви хочете сказати, що після п’ятдесятого року він став хорошим хлопцем?

Старий зайшовся жорстоким кашлем і сплюнув у хусточку.

— Ні,— відповів він,— цього сказати я не можу.

— Тоді в чому ж полягала та зміна?

— Ну, це важко пояснити. Просто він став зовсім не такий, як раніше.

— Тобто позбувся своїх злочинних нахилів?

Підступний хід обвинувача викликав у залі сміх і пожвавлення, але грізний погляд судді Тейта враз поклав цьому край. Містера Гікока тут-таки відпустили, і місце свідка зайняв доктор В. Мітчел Джонс.

Доктор Джонс назвався «лікарем, що спеціалізується в галузі психіатрії», і на підтвердження своєї кваліфікації додав, що з 1956 року, коли він вступив до державної лікарні штату Канзас у Топіці, мав близько півтори тисячі пацієнтів. Останні два роки він завідував спеціальним відділенням для психічнохворих злочинців при Ларнедській державній лікарні.

Гаррісон Сміт запитав свідка:

— Докторе, а скільки приблизно вбивць пройшло через ваші руки?

— Чоловік із двадцять п’ять.

— Скажіть, будь ласка, докторе, ви знаєте мого підзахисного, Річарда Юджіна Гікока?

— Так.

— Чи мали ви змогу обстежити його як фахівець?

— Так, сер. Я провів психіатричне обстеження містера Гікока.

— То які ж наслідки ваших спостережень? Дійшли ви певної думки, щодо того, чи здатен був Річард Юджін Гікок відрізняти добро від зла, коли чинив злочин?

Свідок, кремезний двадцятивосьмирічний чоловік з круглим, розумним і по-своєму благородним обличчям, глибоко зітхнув, немов набираючись духу для довгої відповіді, але суддя попередив його:

— Ви повинні відповісти «так» чи «ні», докторе. Тільки «так» чи «ні».

— Так.

— І яка ваша думка?

— Я вважаю, що в межах звичайних означень містер Гікок усвідомлював різницю між добром і злом.

Скутий приписом Мак-Нотена («в межах звичайних означень») — формулою, що не визнає жодних градацій між чорним і білим,— доктор Джонс не міг відповісти інакше. Але, звісна річ, така відповідь розчарувала захисника, і він безнадійно спитав:

— Чи можете ви пояснити свою відповідь?

Безнадійно — бо хоч доктор Джонс і погодився