Читати книгу - "Зброя, мікроби і сталь -"

Цей висновок суголосний поглядам Білла Льюїса й інших співробітників Глобального інституту Мак-Кінзі — провідної консалтингової фірми зі штаб-квартирою у Вашингтоні (округ Колумбія), яка займається порівняльними дослідженнями економік і галузей промисловості по всьому світу. Співробітників настільки вразили паралелі між їхнім діловим досвідом і моїми історичними висновками, що вони подарували примірник «ЗМС» кожній із кількох сотень партнерських фірм, а мені презентували примірники своїх звітів про економіки США, Франції, Німеччини, Кореї, Японії, Бразилії та інших країн. Вони також зауважили вузлову роль конкуренції та розміру групи в заохоченні новаторства. Ось деякі висновки, які я зробив у результаті розмов зі співробітниками Інституту Мак-Кінзі та прочитання їхніх звітів.

Серед нас, американців, поширена думка, нібито німецькі та японські галузі промисловості надефективні та перевершують за продуктивністю відповідні промислові галузі США. Насправді це не так: якщо взяти в середньому всі галузі промисловості, то продуктивність американських галузей вища, ніж продуктивність промисловості як Японії, так і Німеччини. Однак середні значення приховують значні відмінності між галузями всередині кожної країни, що пов’язані з відмінностями в їх організації, які можуть багато розповісти. Пропоную ознайомитися з кількома прикладами із досліджень окремих випадків, проведених Інститутом Мак-Кінзі: прикладами німецького пивоваріння та японської харчової промисловості.

Німці варять чудове пиво. Щоразу, коли я з дружиною опиняюся в Німеччині, ми беремо з собою порожню валізку, щоб привезти німецького пива і ласувати ним протягом наступного року. Однак продуктивність німецької пивоварної промисловості становить лише 43% від продуктивності аналогічної галузі промисловості США. Водночас німецька металообробна і сталеливарна галузі мають таку саму продуктивність, що й у США. Отже, німці вміють добре організувати функціонування виробництва. Чому ж їм не вдається цього зробити з пивом?

Виявляється, німецька пивоварна промисловість потерпає від дрібних масштабів виробництва. В Німеччині існує тисяча дрібних компаній, захищених від конкуренції одна з одною завдяки тому, що кожна броварня володіє фактичною локальною монополією, і від конкуренції з імпортованою продукцією. В США функціонують 67 великих броварень, які сумарно виробляють 23 млрд літрів пива щороку. Вся тисяча разом узятих німецьких броварень виробляє лише половину цієї кількості. Отже, середня американська броварня варить у 31 раз більше пива, ніж середня німецька броварня.

Така структура промисловості зумовлена місцевими смаками та політикою німецького уряду. Німецькі шанувальники пива ревно споживають свою місцеву марку, через що в Німеччині немає загальнонаціональних марок, аналогічних нашим «Budweiser», «Miller» або «Coors». Зазвичай пиво в Німеччині споживають у радіусі 50 кілометрів від місця його виробництва. Тому німецька пивоварна промисловість не може вийти на більші масштаби. В броварному бізнесі, як і в будь-якому іншому, вартість виробництва значно знижується мірою зростання його масштабу. Що більший холодильний агрегат і що довший конвеєр для наповнення пляшок, то нижча вартість виготовлення пива. Дрібні німецькі пивоварні компанії відносно неефективні. Між ними не точиться конкуренція; це лише тисяча локальних монополій.

Вірність німців місцевим маркам пива закріплює німецьке законодавство, яке перешкоджає чужоземним виробникам конкурувати на німецькому ринку. Німецька влада запровадила так звані закони про чистоту пива, в яких регламентовано, що саме можна додавати до складу цього продукту. Не дивно, що законодавчо закріплений склад пива відповідає тому, що додають до нього німецькі броварні і що в нього не обов’язково додають американські, французькі та шведські. Через ці закони дуже мало чужоземного пива завозиться до Німеччини, а через неефективність і високі ціни значно менше німецького пива експортується за кордон, ніж могло би бути за інших обставин. (Перед тим як заперечити мені, що німецьке пиво «Lowenbrau» повсюдно продається у США, будь ласка, наступного разу уважно прочитайте етикетку на пляшці, яку придбаєте у нашій країні: його варять не в Німеччині, а в Північній Америці за умовами ліцензійної угоди на великих заводах із їхньою північноамериканською продуктивністю й ефективністю, притаманною відповідним масштабам.)

Німецька миловарна промисловість і побутова електроніка так само неефективні; компанії не конкурують одна з одною та з чужоземними виробниками, тож не переймають найкращих світових практик. (Коли ви востаннє придбали телевізор, виготовлений у Німеччині?) Однак цих недоліків немає в німецькій металургійній і сталеливарній промисловостях, де великим німецьким компаніям доводиться конкурувати між собою і на міжнародній арені, тож вони мусять переймати все, що є наукращого у світі.

Мій інший улюблений приклад зі звітів Інституту Мак-Кінзі — японська харчова промисловість. Ми,, американці, парано'ідально схильні вважати японців ефективними в усьому. їх ефективність у деяких галузях справді дивовижна, але не в харчовій промисловості. Ефективність японської харчової промисловості становить мізерних 32% ефективності аналогічної галузі промисловості СІЛА. В Японії функціонують 67 тис. продовольчих компаній порівняно із 21 тис. у США. І це при тому, що населення СІЛА вдвічі більше за населення Японії. Отже, середня американська продовольча компанія в шість разів більша за японську. Чому ця галузь японської промисловості, як і німецьке пивоваріння, складається із дрібних компаній, які володіють локальною монополією? Відповідь на це питання стосується тих самих причин: місцеві смаки й урядова політика.

Японці одержимі свіжою їжею. На пакеті молока з американського супермаркету вказується лише одна дата: кінцевий термін споживання. Коли ми з дружиною в супроводі її японських родичів відвідали супермаркет у Токіо, нас здивувало, що на японському пакеті молока зазначаються три дати: дата виготовлення, дата завезення до супермаркету та кінцевий термін споживання. Виробництво молока в Японії завжди починається через хвилину після півночі, щоб молоко, яке відвезуть до місць збуту зранку, містило сьогоднішню дату. Якщо ж його виготовлено в 23:59, це означатиме, що воно вчорашнє, і жоден японець його не купить.

Як наслідок, японські продовольчі компанії володіють локальними монополіями. Виробник молока із півночі не має шансів конкурувати на південних ринках країни, адже транспортування його продукції займе один-два зайвих дні, що буде фатальною вадою в очах споживачів. Позиції локальних монополій зміцнює уряд, який перешкоджає імпорту чужоземних продовольчих товарів, вимагаючи, зокрема, проходження ними 10-денного карантину. (Уявіть, як сприйматимуть харчі 10-денної давності японські споживачі, для яких навіть одноденна давність неприйнятна.) Отже, японські продовольчі компанії не зазнають ані внутрішньої, ані зовнішньої конкуренції, а тому не переймають найкращі світові методи виробництва харчових продуктів. Почасти через це ціни на продукти харчування в Японії дуже високі: найкраща яловичина коштує 200 доларів за фунт72, а курятина — 25 доларів.

Деякі інші галузі японської промисловості організовані, зовсім по-іншому. Наприклад, між японськими компаніями, які виробляють сталь, метали, автомобілі, деталі до автомобілів, фотоапарати, телекамери та побутову електроніку, точиться запекла конкуренція. Тому їхня