read-books.club » Сучасна проза » Практична педагогіка, Ксенія Демиденко 📚 - Українською

Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

164
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Практична педагогіка" автора Ксенія Демиденко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 144 145 146 ... 182
Перейти на сторінку:
ГЛАВА 51 КЛАСНИЙ КЕРІВНИК РОКУ

Остання чверть була дуже насиченою. Я могла цілком справедливо назвати цей період «важкими днями». Вова вважав їх, викреслюючи зі свого життя, зайвими, нікчемними та порожніми. Але він пообіцяв мені вчитися, тож навчався. Навіть більше – записався на курси до туристичного інституту, й усі вихідні пропадав там. Він сам вирішив, я ініціативу не збивала. Просто просила інших вчителів, посилаючись на свою зайнятість, і ті займалися з Вовкою: хтось так, хтось за гроші. Географію зголосилася Вовці допомогти подужати Жанна Григорівна, а грамотність підтягувала Танечка Журавльова.

Жанна Григорівна взагалі не скаржилася, бо у них з Вовою шикарний тандем утворився: трішки він її розважає, а потім вона його вантажить інформацією до стану «більше не влазить, скільки не пхай». А от  Танечка Журавльова при кожній нагоді говорила:

—    Соня, я тут безсила. Він ліпить ці коми, де йому подобається. А потім доводить, що все, що він наставив, там потрібне. Якісь правила дикі попридумував. Вова не бачить структури речення. Якщо довге речення – значить складне, коротке – просте. Йому що прикметник, що прийменник – один чорт. Його нереально навчити.

—    Тань, він не дурний. Зорова пам'ять дуже хороша. Спробуй через схеми та малюнки. Якось поясни йому ті правила. Хоча б деякі, – просила я. І Таня мужньо малювала.


—    Сонь,  а що це за прикол такий? Вона зі мною, як з дебілом розмовляє, малюнки якісь малює, по п'ятдесят разів те саме розповідає, - скаржився Вова на Танечку.

—    Це такі методи. Європеська методика. Нещодавно розробили філологи, - майстерно брехала, а що робити. – Вона дуже дієва. Головне, щоб ти навчився писати грамотно. Скільки помилок було в останньому диктанті? Двадцять чи тридцять?- Вову я, звичайно ж, люблю, але вчительська солідарність – то святе. Платон мені друг, але істина дорожча…


—    Тридцять дві! – гордо повідомив Вова.

—    І нагадай мені, голубчик, яка це оцінка? – взагалі збивала пиху на нуль.


—    Це двійка, Соня, двійка. Второпав, пішов учитися, - так мило ображався й розчаровувався. Великий дядько, але як похнюпить носа – не знаєш, чи то плакати, чи то сміятися.

Мене часто підмивало самій взятися за його безграмотність, але я не могла залишатися з ним віч-на-віч у порожньому класі, а ще гірша ситуація складалася  в мене вдома. Вовка приходив кілька разів з іншими учнями класу, але то були не  заняття, а кара небесна. Якось ми зустрілися поглядами,  і так продивилися один на одного хвилин п'ять, доки Віка не смикнула мене за руку й не запитала, чи не погано мені випадково. Майже всі в класі вже давно здогадалися про причини наших з Вовкою поглядів, але залишалося кілька світлих душ, які не були посвячені в наші амурні справи. Треба віддати належне дітям, вони з розумінням та високою часткою толерантності ставилися до такого явища, як наші з Вовою залипання один на одному.

Ми ходили з Вовкою по школі мимо один одного, як тіні, як привиди – безтілесні та байдужі. Лише кілька разів я була змушена кинути йому мимохідь:

—    Не дивися на мене так!

Але він дивився. Тому що це була єдина розкіш, яка йому залишалася. Він мав навчатися, рости й чекати. Все було тихо, мирно, пристойно. Навіть директор зацінив мою позицію і не мав приводів для докорів щодо неетичної поведінки. Хоча, я здогадуюсь, йому лисину прогризли на голові наші кумасі своїми дикими плітками.

А мені ніхто не забороняв пишатися Вовкою. Який він вродливий став, який відданий, який гарний! Він непомітно подорослішав ще більше. Я дивилася на нього й бачила, що він не поповнить ряди самозакоханих мужиків, що запрудили довкілля. Мій Вовка був інший. Якою щасливою мала стати та невідома дівчина, якій дістанеться таке щастя, як Титаренко Вова… Невже я?

Я намагалася не шукати його поглядом по класу, коли проходили уроки в моєму 11-Б, бо витримати його погляд, сповнений обожнення – то велика тортура. Тільки бряжчав дзвоник, як я тікала майже першою з класу. Коли були творчі роботи, особливо контрольні, Вовка намагався виконувати роль збирача зошитів, тоді в нього була можливість, передаючи пачку зошитів мені, торкнутися ніби ненароком моєї руки. А коли я виставляла оцінки у щоденники, шкірою відчувала, що Вовка стоїть ззаду, вивчає кожну лінію мого тіла. А потім він підходив до столу, брав пачку зошитів і мило питав:
—    У підсобку перенести чи куди?

—    У 312 кабінет, будь ласка. Дякую, Вово.


—    Завжди радий допомогти, Софіє Костянтинівно. Якщо що, кличте. Ваш особистий раб завжди поруч.

—    Іди з моїх очей, ще хтось почує, - ледве чутно говорила я. Він усміхався й тікав від гріха подалі.

 Того дня я акуратним почерком вивела число на дошці, класну роботу і тему, коли на порозі кабінету з'явилася Олена Дмитрівна.
—    Софіє Костянтинівно, після уроку зайдіть до директора, будь ласка.

—    Добре, зайду, - серце смикнулося й чомусь подумалося, що мова піде про нас із Вовкою, бо на днях сиділа у підсобці, перевіряла зошити, а тут раптом зайшов Вовка (видно, з уроку відпросився під класичне «можна в тубзік?»), поцілував і втік. Я думала, що хтось побачив і доніс. Але, як кажуть, цього разу Бог милував просто черговий конкурс для талановитої молоді «Класний керівник року».


—    Я ж і керівником всього два неповних роки. Хіба немає кращих? - намагалася відв’язатися від ідеї, що мені аж ніяк не подобалася.

—     Колектив одноголосно вибрав вас, Софіє Костянтинівно, бо всі  розуміють, що ці два роки  у вашій практиці, як усі шість. Це ж 11-Б! – звучало як комплімент, але я почувалася жертовним ягням.  Петро Іванович умів говорити переконливо  (як і личить директору), але я знала, що ситуація підходила під категорію «ми порадилися і я вирішив», бо ніякого колектива він навіть не питав.


—     І що там треба робити? - втомлено запитала я. Директора зобов'язали когось послати, от я й мусила тепер віддуватися. У школі стільки класних керівників із величезним стажем. Ні, знайшли цапа-відбувайла. Ось так завжди, дідівщина в її непривабливому вигляді. Ти молода - на тобі, покрутись в останній чверті, як білка в колесі, бо роботи у тебе, мабуть, мало.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 144 145 146 ... 182
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Практична педагогіка, Ксенія Демиденко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"