Читати книгу - "Зима у горах"

—     Ліверпулю статус домініони! Англофіли, забирайтеся геть

Андре спохмурнів і вимкнув магнітофон.

На цей час Медог і Герет досягли серйозних успіхів: вони згромадили почет шотландського барда й поволі посували його до автобуса.

—     Дармове віскі, коли приїдемо на місце,— раз у раз голосно й рипуче повторював Герет.

—     Коли рак на горі свисне,— стиха додав він, проходячи повз і Роджера. Мало-помалу вони виштовхали веселих, строкато одягнених стражів з пивної й загнали їх в автобус.

Буря протестів знялася тоді, коли шотландці виявили, що Макалістер з ними не їде, але Медог заспокоїв їх, пояснивши, що кожний поет, який виступатиме ввечері з читанням віршів, повинен прибути на репетицію, і що сам Макалістер просив своїх зброєносців дати йому спокій хоч на кілька годин.

Після того як шотландців завернули в Геретів автобус, подорож до Беддгелерта відбувалася спокійно, без пригод! Вивантаживши всю ватагу біля готелю, що погодився надати їй притулок, і подивившись, ЯК шотландці вервечкою зникають у барі, Роджер і Герет вскочили в автобус і покотили назад до Карвеная.

Ще не було другої години дня, коли Роджер зайшов до готелю «Палас», сподіваючись на дві речі: хоч і з запізненням, але з їсти ленч і провести кілька спокійних хвилин у товаристві Дженні.

Вона весело привітала його, проте розмовляти з ним не мала часу.

—     Справи повернули на краще, хвалити бога,— сказала вона,— Народні танці пройшли чудово. Ризиковано було затівати їх просто неба, але сонечко нам допомогло. Тепер настрій у всіх піднявся.

—     Це добре. В тебе є час хоч трохи відпочити? І де Мері з Робіном?

Я заплатила тут одній дівчині, щоб вона повела їх погуляти, а потім напоїла в кав’ярні чаєм. Це тобі відповідь на друге запитання. А тепер — на перше: ні, немає. Сьогодні ввечері після заключних виступів поетів відбудеться велика вечеря а-ля-фуршет. Запрошено геть усіх. Витратимо всі гроші, які ще залишились. Буде випивка й бутерброди. Сподіваюся, ти прийдеш?

—     Прийду.

—     Тільки спочатку добре попоїж,— порадила вона.— Віскі потече рікою... Ну, та до того ми ще побачимось.

—     Авжеж. Треба послухати Медога.

Вона поцілувала його й побігла. А Роджер, знаючи, що настав той час робочого дня, коли він не дуже потрібний Геретові на автобусі, і усвідомлюючи, що нічим не може допомогти Дженні, вирішив скористатися з такої нагоди і, взявши синій міні-автомобіль, поїхати до каплиці. Поїхати востаннє, забрати свої речі й назавжди покинути її.

Піднімаючись на машині вгору, він подумки зважував, наскільки ретельно йому необхідно замести сліди свого перебування там, щоб фрейлейн Інге, повернувшись, не помітила, що в каплиці хтось жив. Проте, завертаючи на перехресті в Лланкрвісі, він дійшов висновку, що це неможливо. Він прожив у каплиці надто довго, і нехай дрібні, але все ж помітні ознаки його присутності неодмінно де-не-де залишаться, а на те, щоб усі їх знищити, знадобилися б тижні. Взяти хоча б шибку, яку він розбив, щоб залізти всередину того першого разу, коли прийшов з Райанон,— адже тієї шибки він так і не вставив. Уміння зробити це самому йому забракло, а запросити майстра з місцевих він просто не міг, бо це означало б допустити до своєї таємниці стороннього.

В Лланкрвісі, безперечно, знали, що він самовільно оселився в каплиці. Але одне — знати це з балачок, що точились у селищі, і зовсім інше — знати, так би мовити, офіційно, з уст людини, яку туди запросили.

От чому Роджер жодного разу не викликав і муніципального фургона, щоб вивезти сміття. З цього погляду він прожив кілька місяців так само, як уперта місіс Аркрайт. Виходив він із становища, розводячи самотніми зимовими вечорами величезні вогнища на гірському схилі, і все сміття й непотріб злітали до неба темними вируючими пасмами диму. А те, що не брав вогонь, скажімо, різну пластмасову упаковку, він закопував на клапті мокрої землі, перетворюючи сміття в матеріал для археологів далекого майбутнього. Що ж до вікна, то він полагодив його, вставивши на місце розбитої шибки квадратний шматок товстого білого картону і надійно закріпивши його липкою стрічкою.

І тепер, прибувши до каплиці, він востаннє виніс сміття, вправно вигорнув його на імпровізоване вогнище, складененим з трьох каменюк, хлюпнув трохи бензину й відступив, дивлячись, як воно горить. В блідо-голубому небі, що аж ніби волало про близьку весну, сяяло сонце. Роджер не пригадував, щоб хоч один-єдиний раз протягом усіх проведених ним у горах зимових днів, коли сніг аж спалахував іскрами, відбиваючи холодне сонячне сяйво, повітря було пронизане таким сліпучим світлом.

То було весняне світло, воно наповнювало небо, насичувало землю своїми хвилями і, здавалося, пробивало ґрунт; ген далеко сміялося море, а над Роджеровим багаттям тремтіло марево від блідого диявольського жару.

Повернувшись до каплиці, Роджер спробував глянути на свій притулок очима фрейлейн Інге. Ні, вона, безперечно, помітить, що тут хтось жив. Але він нічому не заподіяв шкоди. Що вона передусім перевірятиме? Свої картини? Може, так, а може, й ні. Роджер чомусь не міг повірити, що фрейлейн Інге ставиться серйозно до свого живопису. Малювання, здогадувався Роджер, потрібне фрейлейн переважно як роль, як заняття, що вирізняло її з-поміж інших і давало право на «художницький спосіб життя», з усім, що ховалось за цим означенням. Побоюватися за свої полотна їй не було чого. Після одного, та й то поверхового огляду Роджер більше й пальцем до них не доторкався, і вони стояли там, де вона їх залишила, притуливши до найсухішої стіни.

І ще можна посперечатись, хто краще дбав про шедеври фрейлейн Інге — вона сама чи Роджер, який опалював каплицю.

Він зняв постільну білизну з тахти, на якій колись уперше спав з Дженні, й примара фрейлейн Інге розтанула, наче дим від розкладеного ним багаття. Це місце належало і завжди належатиме йому, навіть якщо він більше ніколи не побачить