Читати книгу - "Зима у горах"

відірватись від того, що тут відбувалося,— з дверей муніципалітету вийшов мер і став перед мікрофоном. Впевнено посміхнувшись спочатку в об’єктив телевізійної камери, потім до поетів, а тоді й до всіх громадян, що стояли довкола (саме в такому порядку), він почав виголошувати вітальну промову сухуватою академічно-правильною валлійською мовою. І в цю мить на сходах, насилу підіймаючись, раптом з’явилась місіс Аркрайт з баком, повним сміття. Докладаючи нелюдських зусиль, вона витягла його на площадку, поставила, а тоді, несамовито штовхнувши, перекинула: злива качанів від капусти, спитого чаю, бляшанок, пляшок, пластмасових мішечків, яєчної шкаралупи й фруктового лушпиння посипалася під ноги присутнім. До неба злетів вибух різномовних прокльонів.

— Я протестую! — заволала місіс Аркрайт, заглушаючи весь цей страшенний гармидер.— Я самотня вдова! Це загроза здоров’ю! Назавжди покинути Болтон, щоб оселитися в Лланкрвісі! «Вшануй чужоземця, що постукав у ворота твої!»

Вона вигукувала ще щось, але полісмен, доброзичливо посміхаючись, уже повів її геть. Мер, човгаючи погою, щоб відліпити від підошви обрізок бекону, знову заходився виголошувати свою промову, почавши її з самого початку, неначе те, що він сказав раніше, слід було вважати репетицією.

Роджер, вирішивши, що вже побачив достатньо, потихеньку вибрався з натовпу й подався до Маріо. Там бенкетували на всю губу, з розмахом, гідним Гаргантюа. За кілька хвилин Роджер набагато перевищив свою денну норму пива й дізнався, що не тільки Айво з Гіто відкупили автобус, а й Юан, і Середіг, і Тум, і що Тум увійшов у спілку з двоюрідним братом Седріком і купив не тільки свій, автобус, а й машину Елфеда, оскільки Елфед встиг покинути ці краї. У пивній було повно кремезних, широкоплечих чоловіків, які широко посміхались і підносили вгору наповнені пивом кухлі. Від їхньої присутності тут, здавалось, запанувала особлива атмосфера: вони принесли з собою запах бензину і торохтіння моторів, а також вітер тутешніх доріг і давній дух щирої товариськості, що панує серед людей, яким доводиться ховатися разом від лютих гірських злив, чекаючи автобуса, поки той, наче рятувальна шлюпка в шторм, з’явиться серед шаленства стихії.

Роджер так захопився цим видовищем, що Медогу, який встиг прийти до пивної, довелося кілька разів смикнути його за рукав, щоб привернути до себе його увагу. Обернувшись, Роджер побачив, що костюм у Медога ще більш пом’ятий’ волосся на голові ще більш скуйовджене, очі ще більш шалені і що він з усіх боків оточений шотландцями.

—     Роджере,— мовив Медог, ледь ворушачи губами,— допоможіть мені впоратися з цією компанією.

Тим часом шотландці заклопотано вишикувались вздовж стойки і щедро пригощалися міцними напоями.

—     А що вам треба? — спитав Роджер.

—     Здихатися їх,— відповів Медог.— Якщо не назавжди, то принаймні на якийсь час. На щастя, є гарний привід. Вони не забронювали собі місць у готелі. Для Макалістера у нас, звичайно, номер є, але всі інші зовсім про себе не подбали, і якщо покинути їх напризволяще, то вони, певно, ночуватимуть у канаві. Тому Дженні обдзвонила готелі і з’ясувала, що найближчий, де є вільні номери, аж у Беддгелерті.

—     Чудово. Це досить далеко, і вони не приплентають звідти пішки, якщо ми їх туди відправимо.

—     Атож. От я й подумав, чи не погодилися б ви з Беретом відвезти їх?

—     Берете,—гукнув Роджер,—нас зафрахтовано! ЮНЕСКО хоче найняти нас на рейс до Беддгелерта.

З оцією компанією? — наїжачено перепитав Герет, тицьнувши великим пальцем у бік широких, обтягнутих спідничками крижів, що вишикувались уздовж стойки.

—     Якщо ми возимо баки для сміття, то можемо відвезти й їх,— наполягав Роджер.

«Бога ради, благально й швидко промовив Медог, переходячи на валлійську,— відвезіть їх у Беддгелерт і залиште там. Цій зграї нічого тинятися тут у день святого Давида».

—     Хлопче,— промовив величезний бородатий шотландець, відвертаючись від стойки й згрібаючи Медога в братні обійми,— про що це ти там белькочеш своєю дрібнесенькою затурканою мовою?

—     Та от, влаштовую вам готель,— відповів Медог, нишком кидаючи на Герета благальний погляд.

—     Ми хочемо відвезти вас до готелю, де можна дістати гарні номери,— сказав Герет.

—     Але тільки не зараз, тільки не зараз,— заперечив бородань.— Нам поки що гарно й тут.

«Оце мене й лякає»,— пробурмотів собі під ніс Медог.

—     Попереджаю вас, краще говоріть по-англійському, сказав бородань.

Маріо, який почув тільки останні слова, бо саме в цей час галас у пивній трохи вщух, нахилився над стойкою і м’яко, але з погрозою в голосі мовив:

—     Сьогодні день святого Давида, містере. Кожен, хто хоче говорити в моїй пивній по-валлійському, може говорити по-валлійському коли завгодно, але в день святого Давида тут ніхто не говорить по-англійському! Він грюкнув кулаком по стойці.— У нас тут не англійська колонія. Недалеко той день, коли ми зовсім викинемо звідси англійців.

Роджер відступив убік, побоюючись бійки, але, на його подив, бородань засяяв усмішкою й ухопив руку Маріо своїм лаписьком.

—     Нехай буде так, друже,— охоче погодився він.— Хай живе день святого Давида, геть англійців!

Тут розпочав промову Макалістер, шотландський поет, на підтримку якого й зібрався весь цей буйний гурт. З його слів Роджер мало що втямив, бо відвідувачі-валлійці і на мить не припиняли своїх розмов, але заключну частину промови Макалістера, яку він проголосив, зачитавши її з добряче пожмаканого папірця лунким і гучним голосом, було чути на всю пивну.

—     Тож нехай наш гнів, спрямований проти англійців, — провіщав Макалістер,— перетвориться на палку ненависть до вульгарного меркантилізму (вигуки схвалення), який обумовлює всю ницість найгіршої частини англійського суспільства (вигуки: «Всього суспільства!» «Геть усього!»), на палку ненависть до того життя, на яке Англія нас прирікає...  Останні слова потонули в бурхливих оплесках, і Макалістер, вкрай задоволений, зіскочив із стільця.

Його промова привела Маріо в захват.

—     Відродження — вигукнув він.— Пиймо за день Визволення

—     Серед усього цього горластого збіговиська Роджер упізнав йоржик і рогові окуляри Андре, канадського приятеля Медога. Поставивши