Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

прочинились і в мою кімнату впливла «вона»… Я хотів зустріти її милою посмішкою на вустах і шаленою зненавистю в серці, але замість того… Але тепер уже пізно говорити про «замість того»… Тоді було у стократ краще, ніж я можу розповісти про це тепер… Тоді – було несподівано й чудово, так наче в зимну кімнату влетів свавільний вередливий метелик і сів просто на аркуш паперу, який ви допіру картали незграбними рядками. Я чоловік без особливого нахилу до фантазії і не перебільшую.

– Знайомтесь… це мій приятель, про якого я не раз говорив тобі, письменник, зветься Лиником, а це, – коли можна сказати так, – моя мистецька дружина… В повсякденному житті та для ближчого кола друзів, – вона ще може називатись Абрикосом або Абриком, що одне і теж… знайомтесь.

Юнка, зашарівшись, простягла мені руку, а я, незграбно хіхікнувши, піймав її на льоту і, пригадую, потис так, що юнці певне стало боляче.

– Ну, Абрик, тепер будемо розташовуватись… – заметушився П.

– Роздягайтесь, – спохопився і я, і помітив, що тільки тепер наші з нею погляди розітнулись. Уявіть собі, як заведений на початку шипить грамофон – це я сказав: «роздягайтесь», але далі мембрана починає викристалізовувати чистий принадний голос співачки – це Абрик сказала:

– Дякую… не турбуйтесь, я й сама… – і пройшлась по кімнаті до вікна – це, в’явіть, як, хвилюючись, пливе на флаґшток судовий прапор і потім затримується… Це Абрик спинилася коло мольберта.

– А зроблено от мало, зовсім мало… менше, ніж навіть про це в листах було писано, – прошумів на флаґштоці прапор.

Мій приятель підбіг до мольберта і почав довго й марудно пояснювати й виправдовуватись. Я не можу зараз переказати його слів, бо я їх не чув. Я вже сидів у протилежному кутку кімнати в кріслі, поклавши на поручні руки і спершись на них підборіддям. І переді мною чомусь умить перебігли уривки з мого дитинства, школа, революція – увесь я – до цієї хвилини. І мені здалося дивним, як уві сні химерним, що оце я, такий собі, як каже П. – пересічний чоловік – і мені доводиться нарешті зустріти…

– Товаришу, а ви хіба не цікавитесь новою роботою П.? – перетнула плин моїх думок Абрик. – Ах, правда, ви ж мали можливість бачити її щодня, хоч бачити її зараз – це ще не значить «бачити»…

Я не мав що їй відповісти, коли б на виручку не підоспів П. Він затараторив, забігав коло неї, як дитина; почав кидатись в усі кінці кімнати, шукаючи вільного стільця, і це дало мені можливість стямитись, передихнути і взяти себе до рук.

– Вибачте мені, товаришко, – звернувся я до Абрик, – я почуваю себе дуже винним… Я так ганебно заспав, що до вашого приїзду не встиг навіть прибрати кімнату, хоч П. мене точно попередив про годину.

Вона проспівала щось у відповідь, а П. глянув на мене з таким захопленням, ніби я став його другою «мистецькою дружиною». А сам я, признатись, подумав у цю мить, що не кожну свою теорію П. зможе перевірити на цьому молодому людському індивідуумі.

Рештки дня пробігли непомітно для всіх і навіть у щирому захваті. Ми з П. один поперед одного, вертіли по кімнаті шахву, як пачку з-під сірників, наші ліжка мандрували з кутка в куток, як трами по рейках, і все це для того, щоб одно із ліжок примостилось за шахвою і щоб не визирало звідти ні краєчком. Там мав розміститись покій «мистецької дружини» мого приятеля. Доки ми займались цим, дівчина доп’яла десь ганчірку й, високо засукавши рукава, протирала вже порох з мого люстра, з письмового столу, стільців і вікон. Наприкінці П. зняв віником у кімнаті нечувану куряву й на наші з Абрик протести зауважив, що на житловій площі він не дозволить панувати нахабній антисанітарії.

Цих кілька годин були для всіх нас трьох святом теплих відносин і щирої приязні, як буває між кількох, навіть зовсім чужих людей довкола якоїсь спільної, хоч би й маленької праці.

Так і вечір заповз у кімнату непомітно й розвішав по стінах химерні, довгі тіни.

– Ви гляньте, – озвалась до нас Абрик із своїх «покоїв», – якими огромами поклались квадрати тіней на брук вулиці, яким монументальним спокоєм дихає місто…

Я мимоволі глянув у вікно, а П… – о, істотне джерело заперечень! – П. не витерпів і тут…

– Я малий прихильник дешевого захвату і бутафорської елегіки, – відповів він. – Такий уже закон фізики, що навіть палець над вечір кидає від себе тінь, рівну телеграфному стовпові, а тінь від халупи дорівнюється будівлям Нью-Йорка… Але, чи справді вони такі великі? Чи справді мертвий спокій тіней на брукові перекаже нам спокій міста і чи є він? Чи не метушаться в цій монументальності тіней дрібні людські істотки, шаркаючи тротуарами, хто куди? Там письменник бочком протискається в казино, шукати сюжетів і вивчати «побут»… Там жінка «відповідального», розкидаючи пахощі Теже, іде на побачення зі студентом із незаможників, що «підтягся» весь, аж до пояска на животі, й манячить на розі… А там і сам «відповідальний» втискає в ресторан дружину свого приятеля, що лишень годину тому «відбув» у службову командировку… І всі вони кидають на брук «монументальні» тіні. Але… – то тільки вечір…

– Не розумію все-таки, – не витерпів я, перебивши навіть Абрик, яка теж хотіла щось відповісти П., – я ніяк