Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 05"

доки ватагові набридло їх відбудову вати, а коли ще він узяв у полон його старшого сина, то врешті домігся переговорів зі старим Кого. Саме тоді Мактевіш установив таксу на голови. За кожного вбитого із своїх він пообіцяв брати десять тубільних голів. Коли Кого пересвідчився, що шотландець — людина слова, на острові вінець кінцем запанував справді мир. А Мактевіш тим часом збудував бунгало й бараки, повирубував ліс уздовж берега і заклав плантацію. Опісля він подався миротворцем на атол Тасман, де лютувала чорна віспа і де знахарі казали, що до пошесті спричинилася Грифова плантація. Через рік його знов покликано наводити лад на Новому Гібоні; Кого, мусивши заплатити двісті тисяч кокосових горіхів штрафу, вирішив, що краще вже додержувати миру та продавати горіхи, аніж віддавати їх задарма. Та й ущух у ньому вже молодечий запал. Він постарішав, та ще й став кульгати на одну ногу, бо куля з англійської рушниці прошила йому литку.

II

— Я знав одного чолов’ягу на Гаваях, — сказав Гриф, — головного наглядача на цукровій плантації, то він орудував у таких випадках молотком і десятипенсовим цвяхом.

Вони сиділи на широкій веранді й дивилися, як Ворс, тутешній управитель, лікував хворих. їх було душ дванадцятеро — все хлопці з Нової Джорджії. Того, котрий скаржився на зуб, залишили насамкінець. За першою спробою у Ворса нічого не вийшло. Одною рукою він утирав з чола піт, а другою вимахував обценьками.

— І, мабуть, не одному щелепу потрощив, — похмуро буркнув Ворс.

Гриф похитав головою. Валенштайн усміхнувся і звів брови.

— Принаймні сам він казав, що ні,— пояснив Гриф, — Навпаки, він запевняв мене, що завжди вибиває зуба з першого разу.

— Я сам бачив, як воно робиться, коли служив за другого помічника, — озвався капітан Ворд. — Наш старий уживав паклювального молотка й крицевої швайки. Той теж витягав зуба відразу: стукне, і зуба як не було.

— А я за обценьки, — буркнув Ворс, знов засовуючи своє знаряддя хворому в рот. Коли він смикнув, тубілець застогнав і зірвався на рівні ноги. — Допоможіть хто-небудь, потримайте його, хай не встає,— попросив управитель.

Гриф з Валенштайном з обох боків ухопили нещасного й притисли до стільця, а він випручувався й стискував зубами обценьки. Усі гуртом хиталися назад і вперед. Від спеки й натуги вони геть спітніли. Тубілець теж спітнів, але з нестерпучого болю. Він перекинув стільця, на якому сидів. Капітан Ворд на мить спинився налити собі чарку і порадив тим, що вовтузились коло хворого, набратися духу. Ворс благав своїх помічників ще трохи докласти сили, а сам крутнув зуба так, аж він хруснув, а тоді що раз смикнув.

За тим ділом ніхто й не помітив невеличкого тубільця, що, кульгаючи, зійшов східцями, спинився на порозі й став зацікавлено дивитися, що воші роблять. Кого був консерватор. Його батьки не носили ніякої одежі, тож і він не мав на собі нічого, навіть пов’язки на клубах. Вила порожніх дірок у носі, в губах та у вухах показувала що колись він любив оздоби. Вуха внизу, щоправда, були розідрані, але про величину дірок свідчили шматки лемішкуватого м’яса, що звисали по самі плечі. Нині він дбав тільки про користь, і в одній з п’яти чи шести менших дірок у правому вусі застромив коротеньку глиняну люльку. Він був підперезаний дешевим поясом із штучної шкіри, а за ним блищало лезо довгого ножа. До пояса причеплений був бамбуковий кошик з бетелем. У руці він мав коротку снайдерівську рушницю великого калібру. Годі й описати, який він був брудний, та ще весь у близнах; серед них найгіршої завдала йому куля, яка наполовину зсушила литку. По запалому роті знати було, що в нього лишилося небагато зубів. Обличчя й тіло йому зморщилося і змізерніло, маленькі, близько посаджені чорні очиці скидалися на намистинки; вони були дуже блискучі й разом з тим неспокійні та жалісні, подібні скорше до мавпячих, аніж до людських очей.

Він дивився, вишкірившись, як хитра мавпа. Звісно, він тішився чужою мукою, бо той світ, де він жив, був повен муки. Йому самому чимало муки припало на долю, а ще більше він завдав її іншим людям. Коли зуб висмикнувся із щелепи, а обценьки, пронизливо шкрябнувши по решті зубів, витяглії ного з рота, старому Кого аж очі блиснули. Він задоволено подивився на бідолаху, що скорчився тепер на підлозі, тяжко стогнучи й обхопивши голову обома руками.

— Він зараз, либонь, зомліє,— сказав Гриф, нахилившись над жертвою. — Капітане Ворде, будь ласка, дайте йому ковток віскі. Та й ви, Ворсе, краще випийте, ви тремтите, мов той листок.

— Я, мабуть, теж вип’ю, — сказав Валенштайн, утираючи піт з обличчя. Враз він побачив Когову тінь на підлозі, а тоді й самого старого ватажка. — Агов! Це хто такий?

— Здоров, Кого! — лагідно сказав Гриф, але руки йому не простяг, знаючи, що цього не слід робити.

Коли Кого народився, знахарі наклали на нього табу заборонили торкатися до тіла білої людини.

Ворс та капітан Ворд з «Дива» теж привіталися з Кого, але Ворс насупився, побачивши рушницю, бо він якнайсуворіше заборонив лісовикам приходити з вогнепальної зброєю на плантацію. Це теж було табу. Адже часом рушниці мали погану звичку вистрілювати цілком несподівано. Управитель плеснув у долоні, і вмент прибіг тубільний служка, завербований на Сан-Крістобалі. Ворс зробив йому знак, і той узяв рушницю в гостя з рук та одніс у бунгало.

— Кого, — сказав Гриф, знайомлячи його з німецькії резидентом, — це великий пан з Бугенвілю, дуже великії пан, повір мені.

Кого пригадав відвідини не одного німецького крейсера і всміхнувся, а очі його спалахнули недобрим блиском.

— Не подавайте йому руки, Валенштайне, — попередив Гриф. — Це тамбо, розумієте? — Тоді, звернувшись до Кого, мовив: — Далебі, ти дуже погладшав. Може, збираєшся женитися з новою Мері, га?

— Мій уже занадто старий, — відповів Кого, втомлено хитаючи головою. — Мій уже не любить Мері. Не любить кай-кай. Хутко мій уже зовсім помре. — Він промовисто глянув на Ворса, що саме допивав чарку. — Мій любить ром.

Гриф похитав головою.

— Ром для чорних людей тамбо.

— А тому хлопцеві не тамбо? — відказав Кого, кивнувши на хворого робітника, що стогнав на підлозі.

— Він хворий, — пояснив Гриф.

— Мій теж хворий.

— Ти великий брехун, — засміявся Гриф. — Ром — тамбо, завжди тамбо. Ну, Кого, в нас із цим великим пане буде велика розмова.

Гриф, Валенштайн та старий ватажок посідали на веранді й заходилися обговорювати державні справи. Кого хвалили за те, що він додержував миру, а