Читати книгу - "Гробниця"

Він не замислювався над тим, що скаже докторові О’Доннел. Просто знав, що не мусить дозволити їй поїхати разом із Холом до комісаріату.

Завернувши за ріг, він побачив її. Вона сиділа, схрестивши ноги, на низенькій стіні, що відокремлювала її помешкання від занехаяної алеї, що йшла вздовж річки. Доктор О’Доннел курила й енергійно жестикулювала, розмовляючи по стільниковому телефону.

Про що вона розмовляє?

Джуліан зупинився, і раптом йому запаморочилось голова. Він чітко почув її голос, скрипучий акцент, усі голосні та приголосні, усю телефонну розмову, приглушену гупанням крові в його скронях.

Він зробив крок уперед і прислухався. Шейла О’Доннел нахилилась і, різко тицяючи рукою, загасила цигарку об срібну попільничку. До нього долетіла сказана нею фраза.

Треба піти подивитись авто.

Джуліан ухопився за стіну, щоб не впасти. У роті в нього пересохло, наче в тараньки, і десь з’явився неприємний гірко-кислуватий присмак. Йому закортіло випити, щоб змити цей огидний присмак. Він озирнувся, втрачаючи здатність ясно й логічно мислити. На землі валялася палиця, що наполовину стирчала з живоплоту. А О’Доннел щось говорила й говорила, мабуть, якусь брехню. І чому вона не заткнеться?!

Джуліан махнув палицею та сильно вдарив її по голові.

Шейла О’Доннел скрикнула від болю, а він знову вдарив її, воліючи, щоб вона нарешті замовкла й не зчиняла ґвалту. Жінка завалилась набік на кам’яні плити. І запала тиша.

Джуліан випустив знаряддя вбивства й на мить Непорушно завмер. А потім, нажаханий скоєним, жбурнув палицю назад у кущі й кинувся тікати.

ЧАСТИНА XI

ГРОБНИЦЯ

Листопад 1891 — жовтень 1897

РОЗДІЛ 88

Домен де ля Кад, 1 листопада 1891 року, неділя

Анатоля поховали на території маєтку Домен де ля Кад. Місце для могили було вибране на узвишші біля озера, у затінку дерев, поблизу кам’яної округлої лавиці, на якій так любила сидіти Ізольда.

На нечисленній поховальній церемонії службу правив панотець Соньєр. Єдиними жалібниками були Леоні, котра ввесь час спиралася на руку мосьє Беяра, метр Фроміляж і мадам Буск. Ізольда ж лишалася під безперервним наглядом у своїй спальні й навіть не усвідомлювала того, що відбувається похорон. Замкнена у своєму мовчазному нерухомому світі, вона не знала, швидко чи повільно лине час; цілком можливо, що він узагалі перестав для неї існувати й стиснувся лише до скороминущих миттєвостей між цоканнями годинника. Життя Ізольди зіщулилось до тісного простору її свідомості. Вона розрізняла світло й темряву, відчувала, що її то спалює лихоманка, то морозить холод; а ще вона відчувала себе загорнутою в покривало між двома світами, що його вона була неспроможна з себе скинути.

Та сама група людей наступного дня засвідчила свою останню шану докторові Габіньйо, якого поховали на парафіяльному кладовищі Рен-ле-Бена. Цього разу кількість жалібників значно збільшилася за рахунок мешканців містечка, котрі знали цього здібного молодого лікаря й захоплювались ним. Доктор Куран виголосив прощальну промову, у якій високо оцінив працьовитість Габіньйо, його небайдужість і почуття обов’язку.

Після похорону Леоні, онімівши від горя й тягаря обов’язків, що так несподівано впав на її ще дівчачі плечі, усамітнилась у Домен де ля Кад і рідко з’являлася при людях. Маєток поринув у безрадісну рутину, і день змінявся наступним днем, так само безкінечним і схожим на попередній.

Сніг випав рано, вкривши білою габою буковий ліс, галявини та парки. Озеро замерзло й перетворилося на крижане дзеркало під низькими темними хмарами.

Кожного дня перевіряти здоров’я Ізольди з міста приїздив новий помічник доктора Курана, молодий лікар, що заступив загиблого Габіньйо.

— Сьогодні пульс мадам Верньє дещо пришвидшений, — сказав він, складаючи свої інструменти в чорний саквояж і знімаючи з шиї стетоскоп. — Жахлива втрата й спричинений нею тяжкий удар по здоров’ю не дають, на жаль, підстав сподіватися на швидке одужання, шансів на нього буде тим менше, чим довше триватиме цей стан.

У грудні погода погіршилася. З півночі часом налітали штормові вітри, несучи з собою град і сніг, і безперестанку випробовували на міцність дах та вікна будинку.

Долина річки Од замерзла, і від цього сильно потерпали і люди, і тварини. Безпритульних, яким поталанило, забрали до себе сусіди. Коням і волам бракувало корму, а їхні копита, вкриті замерзлою багнюкою, почали хворіти й гнити. Кригою взялися всі річки. Дороги стали непроїжджими. Бракувало харчів і для людей, і для тварин. Над полями часто чулося дзеленчання дзвіночка священика, котрий слизькими та зрадливими стежинами, вкритими снігом та ожеледдю, ніс Божу благодать іще одному приреченому на смерть грішникові. Здавалось, усі живі істоти невдовзі вимруть одна по одній. Без світла й тепла вони згаснуть, немов свічка на вітру.

У парафіяльній церкві Рен-ле-Бена кюре Буде правив служби за померлими, а подзвін скорботно проводжав їх в останню путь. У Кустоссі кюре Желіс відкрив церкву й запропонував її холодні кам’яні плити всім безпритульним. У Рен-ле-Шато панотець Соньєр проповідував про зло, що крадеться околицями під покровом темряви, й закликав свою громаду шукати порятунку в обіймах єдиної істинної церкви.

А в Домен де ля Кад слуги, хоча й шоковані трагедією та своєю причетністю до неї, трималися мужньо й непохитно. Через тривалу хворобу Ізольди челядь почала ставитись до Леоні як до господині маєтку, але Маріету дедалі більше непокоїло те, що горе забрало в Леоні апетит, і вона ставала дедалі блідішою та худішою, її зелені очі втратили блиск. Проте мужність із нею лишилася. Дівчина пам’ятала, що пообіцяла Анатолю захищати його дружину та дитину й була рішуче налаштована не зрадити пам’ять про брата.

Віктора Константа звинуватили в убивстві Маргарити Верньє в Парижі, в убивстві Анатоля Верньє в Рен-ле-Бені та в замаху на вбивство Ізольди Верньє, колишньої Ляскомб. На стадії розгляду перебувала також справа про напад на повію в Каркасоні. Було висловлене припущення, яке прийняли без подальшого розслідування, що доктор Ґабіньйо, Шарль Денарно та ще один співучасник цієї жахливої трагедії були вбиті за наказом Віктора Константа, хоча він безпосередньо й не натискав на курок.

Мешканці містечка несхвально поставилися до звістки про те, що Анатоль та Ізольда побралися потайки. Головним чином, вони були невдоволені поспішністю шлюбу, а не тим, що Анатоль був племінником першого чоловіка Ізольди. Проте було обмаль сумнівів у тому, що з часом до їхнього вчинку почнуть ставитися терпляче та з розумінням.

Купа дров біля кухні значно поменшала. Ізольда виказувала мало ознак покращення свого