Читати книгу - "Гробниця"

Намагаючись не давати волі своєму ентузіазму та збудженню, Мередіт роззирнулася, шукаючи шлях, яким можна було б спуститися з платформи. Проте нічого годящого видно не було. Вона трохи повагалась, а потім, розвернувшись, поволі посунулась навкарачки до краю та звісилась на витягнутих руках униз. На мить зависнувши в повітрі, Мередіт розтисла руки — і за швидкоплинну запаморочливу мить її ступні вдарились у висохле річище.

Аби пом’якшити удар, вона зігнула коліна, а потім випросталась і пішла вниз. Смужка брунатної землі скидалася на дно річки, що пересихає в літні місяці, проте воно тут було слизьким від роси. Невдовзі поблизу того місця, де русло різко пірнало вниз, наче крута гірка на дитячому майданчику, Мередіт помітила невелику заглибину. Підійшовши ближче, вона побачила, що з-під густого вимитого водою коріння ялівцевого куща стирчить плаский сірий камінь. Заглиблення було надто малим, щоби являти собою могилу, однак було видно, що камінь опинився там зовсім не випадково. Мередіт витягла телефон і зробила кілька знімків.

Потім сховала мобільник і заходилася смикати траву та коріння. Його тоненькі ниточки виявились міцними, немов дроти, та все ж таки Мередіт удалося розчистити досить місця, аби пильніше придивитися до вологої зеленої ділянки.

Вона відчула, як у кров ринув адреналін. Там було кільце з каменів, яких загалом виявилося вісім. Схема їх розташування видалася Мередіт знайомою, і вона стала гарячково напружувати пам’ять. Придивившись уважніше, вона здогадалася, що форма кільця нагадувала зіркову корону з фігури La Force — Сила. І тепер на цьому місці Мередіт побачила, що навколишній ландшафт за кольорами й тонами збігався саме з цією картою.

Передчуваючи знахідку, Мередіт устромила пальці у вологу зелену поверхню мокрої землі й, відчуваючи, як крізь кінчики її дешевих вовняних рукавичок просотується вода, висмикнула найбільший з каменів. Вона витерла його начисто — і задоволено зітхнула. Чорною смолою чи фарбою на камені була намальована п’ятикутна зірка, взята в коло.

Символ масті пентаклів. Масті скарбів.

Мередіт зробила ще кілька знімків, а потім поставила камінь на ребро. Витягши з кишені поцуплений рушник, вона почала копати, шкрябаючи лопаткою об каміння та уламки невипаленої глиняної черепиці. Вона підняла один із цих уламків і роздивилася. Він був схожий на покрівельну черепицю, але ж чому тоді він опинився тут, далеко від будинку?

Нарешті металевий заступ ударився в щось чималеньке. Обережно, щоб нічого не пошкодити, Мередіт відклала лопатку вбік і завершила роботу вручну, знявши рукавички й викопуючи пальцями грязюку, в якій траплялися чорні жучки та хробаки.

Нарешті пальці, що стали в цей момент її очима, намацали якийсь грубий матеріал, схожий на вощену тканину. Мередіт нагнулася, щоб краще придивитись, і розгорнула пакуночок. Під тканиною виявилося красиве лаковане вічко маленької скриньки з перламутровою застібкою. Скринька скидалась на дамську шкатулочку для шитва — гарненьку та явно недешеву. Зверху виднілись ініціали, зображені двома мідними літерами, потемнілими та роз’їденими корозією.

LV.

Мередіт посміхнулась. Ну звісно, Леоні Верньє. Інакше й бути не могло.

Вона зібралась була підняти вічко, проте завагалась. І що, як там карти? А чи справді вона хоче їх бачити?

Раптом відчуття самотності важким тягарем упало Мередіт на плечі. Лісові звуки, що досі здавалися такими ніжними та заспокійливими, ураз стали гнітючими й загрозливими. Витягнувши мобільника з кишені, вона глянула час. Може, зателефонувати Холові? Нестримне бажання почути людський голос — його голос — охопило її й гострим ножем прохромило серце. Проте вона оговталась і почала міркувати. Чи варто турбувати Хола під час його зустрічі з поліцією? Мередіт повагалася ще трохи, а потім таки відправила СМС — і відразу ж пошкодувала. Це називається «відволікаюча діяльність»: ти робиш будь-що, бо бракує духу взятися за головне. І навіщо ото зайвий раз турбувати зайнятих людей?

Мередіт подивилась на скриньку, що лежала перед нею.

Уся історія — у картах.

Вона витерла руки, закаляні багном під час гарячкових розкопок, — тепер уже об джинси. А потім повільно й обережно підняла віко. У скриньці було повно котушок, ниток, стрічок і наперстків. У подушечці зі зворотного боку вічка стирчали голки та шпильки. Червоними від холоду та копання пальцями, Мередіт відсунула котушки й занурила руку в нутрощі скриньки так само, як нещодавно занурювала її в мокру землю.

Ось вони. Вона побачила верхню карту із зеленим крапом, на якому виднівся вже знайомий дрібний та витіюватий візерунок сріблясто-золотистого кольору. Тільки він був не такий яскравий і явно намальований рукою, а не виготовлений друкарським способом. Мередіт пробігла пальцями по поверхні. Інша структура — шорстка, а не гладенька. Радше схожа на пергамент, а не на сучасну вкриту пластиком колоду.

Мередіт порахувала до трьох, набираючись духу, а потім перевернула верхню карту.

На неї дивилося власне обличчя. Карта XI. Справедливість.

Коли Мередіт споглядала намальований від руки образ, то почула в голові якесь шепотіння. Не ті голоси, що переслідували її матір, а голос тихий і ніжний, що його вона чула вві сні та який линув із подихом повітря крізь гілля й стовбури осіннього лісу.

Звідси, з цього місця, час лине у вічність.

Мередіт підвелася. Найбільш логічним кроком було зараз забрати карти й піти з ними до будинку. Там ретельно вивчити їх у тиші кімнати, озброївшись усіма своїми нотатками, підімкнувшись до Інтернету та розклавши для порівняння колоду-копію.

Можливо, якби не голос Леоні, що почувся їй знову. За якусь невловиму мить увесь світ наче збігся до розмірів оцього клаптика землі. Мередіт подивилась на бруд, що набився під нігті, і в її ніздрі вдарив запах землі, а сирість, здавалося, проникла до самісіньких кісток.

Можливо, але не зараз.

Щось кликало її далі в ліс. Вітер шумів сильніше, ставав дедалі дужчим і ніс із собою щось більше, ніж просто звуки лісу. Музику, яка відчувалась, але не була чутною. У шерхоті опалого листя та поскрипуванні гілок Мередіт уловила слабку мелодію.

Окремі ноти, сумний мотив у мінорній тональності та слова, що звучать у її свідомості. Вони ведуть її до зруйнованої гробниці.

Aid lo temps s’en, va res l’Eternitat.

Джуліан залишив авто незамкненим на стоянці біля Рен-ле-Бена й швидко пішов до Пляс де Дьо Рен. Перетнувши її навскоси, він звернув у маленький провулок, де мешкала доктор О’Доннел.

Він розстебнув комірець. Під пахвами на сорочці утворилися мокрі плями поту. Що більше він обмірковував ситуацію, то дужче зростала його тривога. Він просто хотів знайти