Читати книгу - "Ярмарок нічних жахіть"

згрібаю листя і саджаю кущі. Узимку я розчищаю під’їзні алеї і працюю на лижварському курорті «Сніжний кряж», приводжу до ладу траси. Я не багатий, але голову над водою тримаю. Насправді, трохи вище, ніж це було в Нью-Йорку. Насміхайтеся з глибокого задуп’я, скільки вам завгодно, але жити тут набагато дешевше. І минають дні й дні, коли мені ніхто не покаже середнього пальця.

Рідні не розуміють, чому я з усім покінчив, і батько не намагається приховувати свого розчарування; інколи він заговорює про мій «спосіб життя Пітера Пена», кажучи, що я шкодуватиму про це, коли мені буде сорок і я почну помічати сивину в своєму волоссі. Матір дивується не менше, проте вона ставиться до цього не так несхвально. Вона ніколи не любила «Неоновий цирк», вважала його вбогим марнуванням моїх «авторських здібностей». Мабуть, вона права по обох пунктах, утім, я тепер використовую свої авторські здібності здебільшого в складанні списків харчів, які збираюсь купити. А щодо мого волосся, перші пасма сивини в ньому я побачив іще до того, як виїхав із великого міста, а це було раніше, ніж мені виповнилося тридцять.

Хоча мені все ще сниться писання, і сновидіння ті не з приємних. В одному з них я сиджу перед ноутбуком, хоча зараз я навіть не маю ноутбука. Я складаю певний некролог і не можу зупинитися. Та я й не хочу цього в тім сновидінні, бо ніколи знайоме відчуття могутності не було дужчим. Я встигаю набрати: «Печальна новина, минулої ночі всі люди у світі на ім’я Джон померли», а потім прокидаюся, інколи на підлозі, інколи зарившись у простирадла, і кричу. Була пара аж таких випадків, що просто дивно, як це я не розбудив сусідів.

Я ніколи не полишав свого серця у Сан-Франциско, але свій ноутбук я полишив у милому, старому Брукліні[336]. Хоча з айпадом розлучитися не зміг (поговоримо про узалежнення). Я не користуюся ним для обміну електронними листами — коли хочу з кимсь терміново зв’язатися, я телефоную. Якщо це не терміново, я користуюся древньою інституцією, відомою як Поштова служба Сполучених Штатів. Ви б здивувалися, як це легко — повернутися до звичаю писати паперові листи і листівки.

Хоча айпад я люблю. В мене на ньому повно ігор, плюс звук вітру, який допомагає мені заснути вночі, і будильник, який будить мене вранці. У мене завантажено тонни музики, кілька аудіокнижок, багато фільмів. Коли все це мене чомусь не розважає, я блукаю в Інтернеті. Там безкінечні можливості для заповнення свого часу, як ви це, мабуть, і самі знаєте, а в Ларамі, коли я не працюю, час може минати повільно. Особливо взимку.

Подеколи я заходжу на сайт «Неонового цирку», просто за старою звичкою. Кейті як редакторка робить добру роботу — набагато краще за Джерому, котра насправді не мала того, що зветься перспективним баченням, — і сайт плаває в районі п’ятого місця в списку найвідвідуваніших інтернет-майданчиків. Інколи він на пару пунктів перевищує «Драдж Ріпорт»[337]; здебільшого він ховається дещо нижче. Реклами повно, тож у цьому сенсі вони цілком успішні.

Наступниця Джероми так само видає свої інтерв’ю «Надудлившись із Кейті». Френк Джиссап так само висвітлює спорт. Його не зовсім жартівлива стаття про те, що хотілося б побачити «Усестероїдну Футбольну лігу»[338], привернула увагу країни і привела його в програму «ESPN», з тим його ірокезом і усім іншим[339]. Джорджина Буковскі написала з півдюжини несмішних некрологів під гаслом «Говорячи зле про мертвих», а потім Кейті змила цю рубрику в унітаз, замінивши її «Смертельними ставками на знаменитостей», де читачі виграють призи, передрікаючи, хто з відомих персон помре протягом наступних дванадцяти місяців. Розпорядницею там у них Пенні Ленгстон, і кожного тижня нова фотографія її усміхненого обличчя вінчає зображення танцюючого скелета. Це найпопулярніша рубрика в «Цирку», і коментарів під нею назбируються щотижня цілі сторінки. Люди люблять читати про смерть, і писати про неї вони люблять.

Я з тих, хто це знає і розуміє.

Гаразд, оце й уся історія. Я не очікую, що ви в неї повірите, та ви й не мусите; це ж Америка, врешті-решт. Але я все одно постарався розповісти її сумлінно. Так, як мене вчили розповідати на факультеті журналістики, не фантазувати, не свистіти й не западати в пишномовність. Я намагався дотримуватися ясності й послідовності. Початок підводить до середини, середина веде до кінця. Старомодно, ви гоните? Рядком-порядком. А якщо ви вважаєте кінець дещо плескуватим, то мусите запам’ятати думку професора Хіґґінса щодо цього. Він любив наголошувати, що в репортажі кінець завжди існує на теперішній час, а про повну зупинку в реальному житті йдеться тільки в некролозі.

Присвячується Стюарту О’Нену [340]

П’яні феєрверки

Розповім вам анекдот із життя — такий кумедний, що я постійно згадую його під час публічних виступів. Зазвичай закупівлею продуктів займається моя дружина (каже, що інакше в домі б не було жодного овочу), але трапляється, що вона посилає мене до крамниці з терміновими дорученнями. Тож одного вечора я опинився в місцевому супермаркеті з місією роздобути батарейки та сковороду з антипригарним покриттям. Знайшовши ще кілька життєво необхідних речей, як-от цинамонові пундики й картопляні чипси, я набрів на відділ побутових товарів. Раптом у протилежному кінці проходу з’явився електричний візок, яким керувала жінка — типова пенсіонерка вісімдесяти років, яка, наче перелітна пташка, на зиму перебирається до теплої Флориди. Ідеально укладена хімічна завивка, засмага настільки темна, що шкіра була майже бордовою. Жінка підвела на мене очі, опустила, а потім знову поглянула на мене.

— Я вас знаю, — сказала вона. — Ви Стівен Кінг. Пишете оті страшні оповідання. То нічого, декому навіть подобається, але не мені. Я люблю оптимістичні історії, на кшталт «Втечі з Шоушенку».

— Це теж моя книга, — зауважив я.

— Ні, не ваша, — відповіла вона й поїхала собі далі.