Читати книгу - "Убивчий білий, Джоан Роулінг"

— Ми з Метью розійшлися,— повідомила Робін, суплячись на машини і стараючись не заплакати знову.— Тиждень тому.

— О,— сказав Страйк.— Чорт. Мені дуже прикро.

Але занепокоєний вираз обличчя геть не відповідав його справжнім почуттям. Похмурий настрій покращився так різко, ніби Страйк щойно перехилив три пінти поспіль. Запах гуми, пилу і сухої трави нагадав про стоянку, де він випадково поцілував Робін, і Страйк знову затягнувся цигаркою і постарався не показувати своїх почуттів.

— Я знаю, що не можна було так говорити з Ґерайнтом Вінном,— мовила Робін, і з її очей знову закрапали сльози.— Не можна було згадувати про Ріяннон, я не стрималася, і... просто... чоловіки, кляті чоловіки, про всіх судять по собі!

— А що Меть...

— Він спав із Сарою Шедлок,— злобно відповіла Робін.— З нареченою свого друга. Вона лишила в нашому ліжку сережку, і я... ой, бляха.

Не допомогло: Робін сховала обличчя у долонях з відчуттям, що втрачати вже нічого, бо вона вже себе добряче зганьбила перед Страйком, і останню частину життя, яку вона хотіла зберегти, теж заплямовано. От порадів би Метью, якби побачив, як вона розвалюється на узбіччі, доводячи його думку — що Робін не здібна до роботи, яку любить, що її навічно обмежило минуле, в якому вона двічі опинилася не в тому місці, не в той час, не з тими чоловіками.

На її плечі лягло щось важке: Страйкова рука. Це і втішало, і лякало, бо Страйк такого ще ніколи не робив, і Робін була певна, що далі він скаже: якщо вже вона не може працювати, слід скасувати інтерв’ю і повертатися до Лондона.

— Де ти тепер живеш?

— Сплю у Ванесси на дивані,— відповіла Робін, похапцем намагаючись витерти очі й ніс, із яких так лило, що аж промокли джинси на колінах.— Але вже маю де жити.

— І де?

— Кімната в гуртожитку в Кілбурні.

— Чорт забирай, Робін,— вигукнув Страйк.— А мені чого не сказала? У Ніка й Ільзи є нормальна вільна кімната, вони будуть раді...

— Я не можу обтяжувати твоїх друзів,— нерозбірливо відповіла Робін.

— Та яке там обтяження,— заперечив Страйк. Він тицьнув цигарку в рота й почав обмацувати кишені вільною рукою.— Ти їм подобаєшся, могла б там пожити кілька тижнів, поки... ага! Так і думав, що ще є. Вона просто пом’ята, я нею не користувався... ну, наче ні...

Робін узяла серветку і знищила її, один раз від душі висякавшись.

— Слухай,— почав Страйк, але Робін негайно його перебила:

— Тільки не кажи мені зробити перерву. Будь ласка. Я в нормі, я можу працювати, в мене до цього дуже давно не було нападів паніки, я не...

— ...не слухаєш.

— Добре, вибач,— пробурмотіла Робін, стискаючи в кулаці серветку.— Кажи.

— Коли я підірвався, то не міг сісти в машину, одразу ставалося те, що зараз було з тобою — паніка, холодний піт, мало не

задихаюся. Якийсь час я на все йшов, щоб тільки ніхто мене не возив. Правду кажучи, в мене з цим досі проблеми.

— Я й не знала,— мовила Робін.— По тобі не видно.

— Ну, ти просто найкращий водій з усіх, кого я знаю. Бачила б ти мою бісову сестру. Річ у тім, Робін, що... а, трясця.

Прибула патрульна поліція. Запинилися біля покинутого «лендровера» і ніби здивувалися, що пасажири розсілися на узбіччі неподалік і геть не переймаються долею неправильно припаркованої автівки.

— Не спішите шукати поміч, га? — саркастично спитав більш приземкуватий поліціянт. За манерою триматися видно було, що він має себе за жартівника.

Страйк прибрав руку з плечей Робін, і обоє підвелися (Страйк — незграбно).

— Пригойдало,— незворушно повідомив поліціянтові Страйк.— Обережно, бо ще обблює вас.

Вони повернулися до машини. Колега першого офіцера роздивлявся наклейку про сплату дорожнього податку на старезному «лендровері».

— Нечасто побачиш на дорозі таку старовину,— промовив він.

— Він мене ще жодного разу не підвів,— відповіла Робін.

— Ти точно готова за кермо? — тихо спитав Страйк, коли вона ввімкнула запалювання.— Можна було прикинутися, що тобі досі зле.

— Я в нормі.

Цього разу то була правда. Він назвав її найкращим водієм з усіх, кого знає, і хоч це було небагато, до Робін повернулося трохи самоповаги. Вона плавно виїхала на шосе.

Запала довга мовчанка. Страйк вирішив відкласти розмову про психічне здоров’я Робін до часу, коли вона не керуватиме автомобілем.

— Він під кінець дзвінка сказав якесь ім’я,— задумливо мовив Страйк, дістаючи записника.— Ти чула?

— Hi,— знітилася Робін.

— Семюель... як його? — сказав Страйк, роблячи нотатку.— Мердок? Метлок?

— Я не чула.

— Не переймайся,— підбадьорив її Страйк,— він, мабуть, не бовкнув би нічого такого, якби ти на нього не кричала. Не те щоб я радив у подальшому називати потенційно корисних людей злодіями і збоченцями...

Він розвернувся і потягнувся по пакет на задньому сидінні.

— Печива хочеш?