де щойно стояв лікар, протікають ріки, одна – сторчма просто в небо, друга – по землі, рівна, як матрац. Біля цих рік мурашками вгорі і внизу, просто в повітрі, а також і верхи на предметах, снують робітники, які пересуваються навіть униз головою, не відчуваючи земного тяжіння. Вони розпилюють ріки на однакові обрубки і складають їх на купи, як колоди. «Що ви робите?» – гукаю я робітникам. «Храм для великої людини майбутнього», відповідають вони, і я вже в готовому храмі, і чую, мов крізь воду, як далеко за його межами перекидаються словами будівничі, а потім і їхні голоси віддаляються, а я усвідомлюю, що стіни в цьому храмі з ріки, яка є одночасно і Гранітом, і дзеркалом, і рослиною, хоч це і не Граніт, і не дзеркало, і не рослина, бо вистачає торкнутися стіни, і вона розходиться туманом чи баговинням, і в кожному напрямку вільно йти вгору й униз бездонними коридорами. Серед цього храму, який схожий також на довжелезну залю для міжнародних дипломатичних прийнять, властиво не схожий, а це вона і є, одразу ж кореґую я себе уві сні, я один, і мені стає незатишно, а потім і просто страшно. Я відчуваю, ніби я тут незаконно і мене зараз виштовхають у спину. Я обертаюся на всі боки, силкуючися струсити з себе це почуття, і раптом бачу причину свого страху. У глибині залі в центрі на всю стіну мозаїка, на якій зображені видовжені постаті лицарів-велетнів у панцерах при Тайній вечері, і ці велетні на стіні – живі. Вони переставляють чарки, беруть хліб, ламають і по шматочку кладуть собі у рот, а камінчики мозаїки ллються їм з рукавів, панцерів, облич, ніби велетні зроблені з сліпучих конвейєрів, які дуже швидко, весь час рухаються. Велетні не дивляться на мене, дехто з них стоїть спиною до мене, бо вони всі не сидять, а стоять за трапезою, і попри це я шкірою чую, як вони стежать за кожним моїм рухом, навіть виразом обличчя і ходом думки, бо вони якийсь вид міжплянетної поліції цього храму, яка усе бачить і все знає. Я кажу собі, мовляв, мені нема чого їх боятися, адже я нічого не накоїв, і, щоб надати собі більше мужности, лізу на шафу, яка з’являється серед храму, бо в мене на дні свідомости жевріє певність, згідно з якою шафа – втілення всесвіту, і це негайно ж підтверджують лицарі-велетні, кричачи з мозаїки мені навздогін: «Тримайте його, йому не вільно туди!» – і все навколо провалюється. Я на мить ніби втрачаю зір, а тоді подвійно чітко бачу перед собою небо, у якому на місці зірок висунені шухляди, хоч самої шафи ніде нема, і з цих шухляд висить білизна. «Нехай буде так», вирішую я і прямую на них, а вони, метнувши блискавку, на очах розходяться переді мною на всі боки, і я – в своїй шевській майстерні, тільки тепер майстерня якраз у центрі космосу, і мені чути, як за її фанерними стінами віє всесвіт. Він аж гуде, як піч-чавунок, і я знаю: крім моєї шевської майстерні, не існує ні землі ні інших плянет, ні зоряних систем, ні людей, наче цього всього ніколи не було. Є тільки моя майстерня, проте і вона інакша, ніж завжди. Вона порожня, лише посередині залишився шевський стіл, та хоч вона порожня, я чомусь не знаходжу в ній для себе місця і змушений тулитися під стіною навпочіпки, бо навіть випростатися нема де. Я сиджу скулившися, і місця наче ще меншає, аж нагло стіна, біля якої я закляк навшпиньки, робиться обрієм. Із-за цього сорію вивалюється на мене червоно-синя заграва, наче її хто з туби вичавлює на мене з потойбіч обрію, й освітлює невиразні предмети невідомого призначення, яких я досі не зауважував, що містяться в майстерні. На тлі цієї заграви посередині майстерні стоїть Христос. Він стоїть до мене одноразово і спиною і обличчям: перед Ним, де щойно зник шевський стіл, на високих алюмінієвих ніжках прасувальна дошка, з якої щойно зникла білизна, і Христос поношеним черевиком поволі прасує цю дошку. Я хочу з свого кутка підвестися й сказати Йому, аби Він узяв бодай новий черевик із мосї майстерні, якщо Йому вже конче треба прасувати дошку, не мені судити Його дії, на те вже Його Всевишня воля, я ладен простягти Йому новий черевик, бо в мене під рукою ціла полиця з новими черевиками, а один навіть стирчить на копилі з непідцвяхованою підошвою, але слова прилипають до язика, згортаючися в липкі кульки, і, хоч як я докладаю зусиль, я не годен виштовхнути їх з рота. Мені чомусь невимовно боляче від того, що Христос прасує черевиком дошку, – чи тому, що Він її взагалі прасує, чи тому, що таким старим розквашеним черевиком, – і я чекаю, аби Він щось сказав. Тільки Христос мовчить. Його погляд сумний і лагідний, подібний, як я бачив у божевільних, спрямований крізь мене на щось, чого мені за спиною не видно, хоч від нього мені робиться і страшно, і радісно, і боляче, аж сльози підступають до горла, і я прокидаюся.
– Ви вкрали мій сон! – вискочив із гурту оповідачів низький добродій з червоними спухлими щоками, якого я вперше зауважив у кімнаті. Імовірно це появилася вже третя група оповідачів снів, бо коли я перевів очі з цього добродія на інших, мені здалося, ніби я їх усіх уперше бачу, хоч трохи згодом я вирізнив серед них і кілька облич, які я зауважив ще на початку – не виключене, що дехто з перших оповідачів відійшов, а потім знову повернувся, передумавши.
– Ви вкрали мій сон! – простогнав і собі за червонощоким добродієм маленький сивий чоловічок, на якому і ґудзики, і черевики здавалися сивенькими, і навколо засичало й заклацало, наче під стільцями ліз невидимий пітон через так само невидимі каструлі й баняки, з яких на всі боки летіли покришки.
– Продайте мені ваш сон!
– Я своїх снів не продаю.
– Ви вкрали мій сон!
– Ні, ви мій!
– Де я, куди я потрапив? Мені сниться сон, а тоді хтось насмілюється ображати мене, ніби я його вкрав!
– Не хтось, а я!
– Ні, я!
– І не ображати, а домагатися справедливости!
– То як? Одразу у вас двох?
– Хто їстиме курку смажену, а хто варену? – вигукнув дідусь, що з’явився з великою тацею; на ній горою, паруючи, лежали посилані петрушкою курячі крильця, на вид яких я одразу нестерпно зголоднів,
