Читати книгу - "Філософія як історія філософії: Підручник"

Більш того, можна зробити висновок про те, що не існує структури без порожнього місця, яке приводить все до стану руху»[407].

Дельоз протиставляє глибині і висоті поверхню, площину. Глибинні пошуки у філософії, які були властиві Платону та іншим філософам, пошуки філософами певної висоти були спотворенням дійсної площини смислу — площини поверхні. Смисл завжди знаходиться на поверхні, він тісно переплетений з подією, яка теж відбувається на поверхні. Подія може відбутися і як подія і як подія у реченні. Подія створює нескінченну кількість теперішнього. «Одного разу подія представлена у реченні, де вона перебуває, і ще раз у положенні речей, де вона раптово виникає на поверхні»[408].

Глибина, пошук глибини являє собою відхилення, певний різновид психопатології. Належність смислу визначається саме поверхнею, але не глибиною і не висотою. Захоплення мислителів глибиною, на думку Дельоза, тісно пов’язане з розумінням певними психологами феномену шизофренії.

Концепцію Дельоза, викладену у «Логіці смислу», не можна назвати у повному розумінні теорією — це, скоріше, ессе-нарис на тему смислоутворення в його найширшому розумінні. Як це характерно для багатьох робіт структуралістського та постмодерного кшталту, в «Логіці смислу» головна увага приділяється мові як культурному феномену, як об’єкту вивчення, як інструменту пізнання та утворення нових знань.

Будь-який текст, на думку Дельоза, живе серед відгуків, «перекличок», деталей і слідів одного тексту в іншому. Такі порушення системності — «номадизм» («кочівля») мають довести, що нормальною є не структура, а її порушення, не система, а щось позасистемне. У повній відповідності до цього теоретичного припущення побудований і текст твору, в якому «недосказаність», повторний розгляд основних понять, недостатньо вмотивовані «перескоки» в аналізі певних проблем є немовби ілюстрацією можливостей та обмежень «номадизму». Щоправда, важко сказати, чи є такий спосіб руху в матеріалі вадою, чи, можливо, позитивною рисою.

Найперша очевидність для Дельоза — це реальне буття свідомості в усіх її складних символічних перетвореннях. Саме це буття свідомості визначає те, що доступне «усвідомлюванню» та пізнанню. Перед і поза формами раціонального дискурсивного мислення існують донаукові форми пізнавального досвіду, що опосередковують індивідуально-психічне та соціально-культурне буття. Соціальна «вкоріненість» буття свідомості розглядається крізь призму мови й мовлення, тобто як пронизування будь-якої діяльності мовою.

Відомо, що будь-які прояви суспільної практики людей опосередковані мовою, мовна діяльність та її продукти є незмінними атрибутами суспільності, мова є засобом формування та фіксації культури, всього культурного «шару» людства.

Крім того, мова, «поле» мови, виступає найзагальнішим модусом пізнання людини, бо функціонування мови передує формуванню суб’єкт-об’єктних розмежувань, що характерні для простору розвиненого науково-рефлексивного мислення. Розвиток наукового дискурсу не в останню чергу визначається можливостями «зміщень», «бганок» (складок), «перетікань», «вузлів», накладок, що виникають у площині мови. Звідси, як вже зазначалося, великий інтерес Дельоза до конструкту «поверхні» (ці поверхні можуть напливати, утворювати вузли, ставати поверхнею Мьобіуса, вивертатися і т. д.) і супутніх йому конструктів глибини та межі.

Надзвичайно велике значення для Дельоза має смисл як те нейтральне, чому байдужі загальне і специфічне, особисте і безособове. Тобто смисл — це те, що виражається; ми не можемо сказати, що він існує, але можемо сказати, що він мешкає в реченні, але не є самим реченням. Він виявляється в кругооберті трьох відношень речення.

Смисл одночасно відноситься до речей, бо сам є «атрибутом стану речей», і до речення; він репрезентує обидві ці сторони, не являючись жодною з них.

Межовий, двоїстий характер смислу як константи мови відображує «номадичне», двоїсте розуміння Дельозом часу. Він чітко розділяє час на Еон (традиційно Еон розуміється як час життя людини, «вік») та Хронос і приписує їм різні, подеколи протилежні властивості. Так, Хронос — це теперішнє, яке одне лише й існує. Минуле, майбутнє і теперішнє — це не три виміри одного часу. Лише теперішнє заповнює час, а минуле і майбутнє відносні щодо нього. Іншими словами, минуле і майбутнє належать іншому, більш місткому й об’ємному теперішньому.

Згідно з Еоном, лише минуле і майбутнє містяться у часі.

Мова повсякчас народжується в тому напрямку Еона, що спрямований у майбутнє, крім того, мова повинна висловлювати і минуле.

Ця пряма лінія між минулим-майбутнім «пробігається» інстанцією «раптом», яка прокреслює різницю між тілами і мовою.

Одне з надзвичайно цінних надбань структуралізму та постструктуралізму — те, що на мову філософії перекладаються «мови» великої кількості гуманітарних та негуманітарних дисциплін — природничих наук, комп’ютерних наук, живопису, архітектури, музики тощо. І нам здається, що за таким способом, таким методом дослідження — велике майбутнє. Адже якщо розуміти всю дійсність як «текстуальність», то постає правомірне питання — а якщо цю дійсність, цю реальність — а поза текстуальністю реальності немає — перекласти на єдину, уніфіковану мову — то набутком такого «дійства» будуть нові реалії, нові міждисциплінарні дослідження, винаходи тощо.

Отже, повертаючись до поняття суміші, а надто до поняття суміші «істинної» та «неістинної», можна твердити, що так перекинуто місток до структуралістського розуміння часу — часу «в-собі» і часу «для себе», тобто того, що являється у даному моменті і того, що «перебігає». Обидва стани існування часу та суті мають відношення до події. Разом вони є майбутнє та колишнє даної події.

Постструктуралізм тут підіймає проблему континуальності, причому ставить її «впритиск» до проблеми безособовості та сутності. Чим для нас це цінне? Проблема континуальності, так як вона вирішена постструктуралізмом, приводить нас до «обчислення» всіх станів теперішнього. На практиці це має прикладне значення, бо «обчислення» реалій негуманітарного та гуманітарного планів дає змогу зрозуміти багато станів таких фізичних «речовин», як плазма, нейтрино, інші складові частини атому або великого Всесвіту, до яких не можна застосувати традиційні мірки та виміри. нерідко макро — та мікрооб’єкти перебувають