Читати книгу - "Найкращий сищик та падіння імперії"

Я тільки рукою махнув.

— Так і знав, що з кіношниками не треба зв’язуватися. Ну, сам же дурень.

— Марі про вас питала. Хвилюється дівчина. Що їй сказати? — спитала графиня.

— Не знаю навіть.

— Умієш ти, Іване Карповичу, жіночі серця завойовувати. Черговий роман?

— Та який там роман, Афродіто, тільки й того, що бік пальчиками ноги полоскотала!

— То як із нею бути?

— Скажіть, що живий я, щоб не хвилювалася, вона ж вагітна. Живий, виконую таємне завдання. Про мене краще не згадувати. Взагалі мене щось останнім часом так і оточують вагітні.

— Може, ви, Іване Карповичу, старовинний бог родючості? Культ навколо вас треба організувати?

— Ой, не треба тут язичництва, графине. Я бачив такі культи, що борони боже, — зітхнув я, згадавши про при пригоду у Овруцькому повіті. Сподівався, що це було найстрашніше, що я міг побачити у житті.

— Говориш загадками, Іване Карповичу, — усміхнулася Афродіта.

— Змушений, бо є такі речі, про які говорити не можна, — зітхнув я.

— То як, ти хочеш втекти за кордон?

— Хочу.

— Тоді будь у Петрограді. Я повідомлю.

— Добре. Чекатиму, — пообіцяв я.

Я остаточно вирішив утекти звідси.

ле людина вирішує, а статися може геть інакше. Так вийшло, що нікуди я не втік, жив далі у Петрограді, відновлювався після полону в бунтівників, намагався не висовуватися, щоб не дражнити своїх ворогів, які вже встигли поховати мене, а тепер мусили знову звикати до моєї наявності. Я просився з сирої, холодної та вітряної столиці, від якої я сумував і почувався нещасним. Мені хотілося до Криму, до любих татар, у гори, подалі від усього, але мене не відпускали, тримали у столиці, хоча, здається, і самі не знали, що зі мною робити. То мені доводилося терпіти Петроград, звикати до цього чужого мені міста.

Якось я сидів у квартирі, яку оплачувала казна, писав про пригоди в Овруцькому повіті, які мав навесні. Я б волів до них не повертатися, але пообіцяв пані Поліні про все написати. Князівна щасливо народила прекрасного хлопчика, якого назвала Ванею, я був його хрещеним. Щоб не привертати уваги ані до малого, ані до мами, зробили все таємно. З фронту якраз приїхав і батько, який весь був завішаний нагородами, але казав, що син — найкращий орден. Натішитися не міг дитиною. Коли прощалися на вокзалі, Поліна нагадала про мою обіцянку написати і надіслати ту історію. Я дав слово, але одразу не виконав, потім почалися мої пригоди з бунтівниками, і руки дійшли тільки зараз.

Я попрацював до обіду, потім вийшов поїсти у трактирі, який був за два квартали. Я прогулявся, про всяк випадок дивився, чи немає хвоста, але, здається, ніхто мною не цікавився. У трактирі я сів за улюбленим столом у кутку. Трактир був німецький, але з початком війни мусив стати швейцарським, щоб не дратувати патріотичних громадян. Половий, який добре мене знав, одразу приніс кухоль пива і прийняв замовлення. Я почав попивати пиво. Помітив, що за мною спостерігає один із відвідувачів, чоловік років тридцяти, з благородних. Він начебто длубав свої сосиски з капустою, але час від часу дивився на мене. Пізнав, чи що? Я після бунтівницького полону зробився худий та жовтошкірий, одростив майже чернечу бороду, то й сам себе не завжди пізнавав у дзеркалі. Але цей стежив за мною.

Я здолав півкелиха, коли принесли сирну юшку, яка відволікла мене від того, що за мною дивляться. Я їв і насолоджувався кожною ложкою, не поспішав, уважно пережовував, як то радили робити лікарі, стверджуючи, що швидка їжа шкодить здоров’ю. Доїв юшку, ще потягнув пива, чекав на білі сосиски з капустою та гірчицею. Коли той чоловік, що спостерігав за мною, наважився підійти.

— Доброго дня, — сказав він.

— Доброго. — Я подивився на нього без особливої радості.

— Мене звати Еразм Остапович Овіс, я науковець. — Чоловік подав мені руку. Я потиснув її, але називатися не став. Дарма.

— Ви ж Іван Карпович Підіпригора? — спитав пан Овіс тихо.

— Сідайте, — запросив я його за стіл і з сумним виглядом ковтнув пива. Зараз проситиме автограф, набиватиметься в друзі, щоб потім розповідати, як він із самим Іваном Карповичем у Петрограді гудів. Ще щось і прибреше обов’язково, якусь дурну історію, яку я начебто йому розповів. Бувало вже таке не раз. — Слухаю вас. Що вам, журнальчики підписати?

— Ні. Я хотів розповісти вам про одну загадкову історію. — Він говорив тихо, озирався, наче хотів переконатися, що нас ніхто не почує. На божевільного не схожий, добре одягнений, видно, що при грошах.

— У мене зараз немає можливості... — почав було я відмовлятися, але цей Овіс мене перервав.

— Іване Карповичу, я не прошу вашої допомоги у цій історії. Я просто хочу розповісти. Якщо ви зацікавитеся, то добре. А як ні, то ні.