Читати книгу - "Твори: оповідання, романи, листи, щоденники"

Свої розповіді й повчання ти любив завершувати гірким жартом: вам, мовляв, надто добре ведеться. Але цей жарт — у певному сенсі не жарт. Те, що ти мусив виборювати самотужки, ми дістали з твоїх рук, одначе боротьбу за життя в довколишньому світі, яка тобі давалася досить легко і якої, певна річ, не уникли й ми, — цю боротьбу нам довелося вести згодом, у зрілому віці, але дитячими силами. Не скажу, що через це ми неминуче виявилися в гіршому становищі, ніж колись ти, радше становище в нас було однакове (щоправда, вихідні позиції порівнювати при цьому, звичайно, не можна); у невигідному становищі ми лише в тому сенсі, що не маємо змоги похвалитися своїми бідами й нікого не можемо ними принижувати, як це робив ти, нагадуючи про свої біди. Я не заперечую також, що плодами твоїх великих і успішних зусиль я справді міг би неабияк скористатися, міг би реалізувати їх і, тобі на радість, примножити. Але на заваді цьому стало саме наше відчуження. Я міг користатися з того, що ти давав, але тільки відчуваючи сором, втому, слабкість, усвідомлюючи провину. Тому дякувати за все я міг тобі лише як жебрак, але не власними успіхами.

Ще один зовнішній наслідок такого виховання: я почав уникати всього, що бодай якоюсь мірою нагадувало про тебе. Спершу — крамниці. Сама собою, надто в дитинстві, поки це була просто крамниця у провулку, вона мала б мене неабияк тішити, адже в ній панувало таке пожвавлення, вечорами горіло яскраве світло, там можна було багато побачити й почути, часом допомогти, в чомусь показати себе, а головне — захоплюватися твоїм надзвичайним комерційним хистом, тим, як ти торгував, як спілкувався з людьми, жартував, невтомно працював, швидко давав раду в складних ситуаціях тощо; вже те, як ти загортав покупки чи відкривав ящика, було примітним видовищем, а загалом усе разом — непоганою, безперечно, школою для дитини. Але помалу ти почав у всьому мене лякати, а позаяк крамниця й ти в моєму уявленні зливалися водно, то мені й у крамниці ставало незатишно. Те, що спершу мені здавалося там само собою зрозумілим, стало мене пригнічувати, завдавати сорому, а надто твоє ставлення до службовців. Не знаю, можливо, така сама ситуація була й у більшості крамниць (скажімо, в Assecurazioni Generali за мої часів вона була справді така сама, і я, кидаючи там роботу, свій крок пояснив директорові — не зовсім щиро, але й не зовсім покрививши душею — тим, що не годен терпіти лайку, хоч безпосередньо мене вона, втім, зовсім не стосувалася; щодо цього я ще хлопчиком був надто, просто хворобливо чутливий), однак решта крамниць мене в дитинстві не обходили. А в нашій крамниці я чув і бачив, що ти кричиш, сваришся й шаленієш так, як, за тодішніми моїми уявленнями, ніхто в цілому світі більш не робив. І річ не лише в лайці, а й у деспотизмі взагалі. Як ти, наприклад, одним помахом руки змітав з прилавка товари, котрі, на твою думку, не слід було змішувати з іншими товарами (лише твій несвідомий гнів був хоч якоюсь мірою виправданням тобі), а продавець мусив підіймати їх з підлоги. Або твоє постійне висловлювання на адресу одного продавця з хворими легенями: «Коли вже він здохне, цей хворий собака!» Службовців ти називав «оплаченими ворогами», ті люди такі й були, але ти ще доти, як вони ними стали, вже здавався мені їхнім «ворогом-платником». У крамниці я дістав і великий урок того, що ти можеш бути несправедливим; якби йшлося лише про мене самого, то я помітив би це не відразу, адже в мені жило надто глибоке відчуття власної провини, яке тебе виправдовувало; але в крамниці були, як на моє дитяче розуміння — згодом, звичайно, трохи, хоч і не дуже, підправлене, — чужі люди, котрі працювали все ж таки на нас і за це чомусь мусили жити в постійному страху перед тобою. Усе те я сприймав, певна річ, перебільшено, але тільки тому, що був певний: ти наганяєш на людей такого самого страху, як і на мене. Якби це було справді так, вони просто не могли б жити; та позаяк то були люди дорослі й нерви вони мали переважно міцні, то лайка від них легко відскакувала й урешті завдавала шкоди куди більше тобі, ніж їм. А для мене все це робило крамницю нестерпною, бо надто нагадувало про моє ставлення до тебе: навіть якщо не брати до уваги твою підприємливість, твою жадобу влади, ти вже як комерсант такою мірою перевершував усіх, хто будь-коли в тебе вчився, що тебе не могли вдовольнити жодні їхні успіхи, й таким самим завжди невдоволеним ти мав бути і мною. Тож я неминуче ставав на бік твоїх службовців, до речі, ще й тому, що вже через свою несміливість не розумів, як можна так сварити чужих людей, і через несміливість-таки намагався — вже хоч би задля власної безпеки — якось примирити страшенно обурених (принаймні так мені здавалося) службовців з тобою, з нашою сім’єю. Для цього мені вже мало було ставитися до службовців просто ввічливо, пристойно, навіть мало було ставитися скромно, — радше я мав поводитися з ними смиренно, не лише першим вітатись, але по змозі ще й не допускати, щоб на моє вітання вони відповідали. Навіть якби я, людина маленька, заходився лизати їм унизу ноги, це однаково не стало б покутою за те, що вгорі на них накидався ти, господар. Стосунки, які складалися в мене з людьми у крамниці, давалися взнаки за її межами і згодом, у майбутньому (щось подібне, але не таке небезпечне й глибоке, як у мене, проглядало, наприклад, і в захопленні Отли спілкуванням з бідняками, у її посиденьках з дівчатами-служницями, що тебе так дратувало). Зрештою я почав просто-таки боятися крамниці, принаймні вона перестала бути моєю справою ще задовго до того, як я вступив до гімназії й таким чином відійшов від неї ще далі. До того ж мені з моїм хистом, вирішив я, дбати про крамницю було геть не до снаги, коли вже вона, як ти сам казав, висмоктала всі