Читати книгу - "Оголений нерв"

Розділ 88

Людмила розплакалася, коли почула у слухавці голос Насті.

— Я вже все передумала, поки не було з тобою зв’язку, — сказала вона Насті. — Знала з новин, що поблизу міста точилися бої, потім місто звільнили, а додзвонитися не могла, Інтернет не працював у вас, а моя фантазія таке намалювала!

— У нас усе добре, — мовила Настя і поділилася пережитим.

— Уже не стріляють?

— Ночами час від часу чути автоматні черги: то десь на вулицях, то на блокпостах. Хто стріляє — ми не знаємо.

— А у свідомості містян щось змінилося після звільнення? — поцікавилася Людмила.

— На мою думку, відсоток патріотично настроєних мешканців значно виріс, — сказала Настя. — Потихеньку повертаються патріоти, які вимушені були виїхати, почали їхати у свої домівки біженці, хоча частина лишилася в Росії. На вулицях можна побачити машини з українськими прапорами, переважно це «УАЗи» військових та міліцейські машини.

— А прості громадяни їздять з прапорами?

— Нечасто, бо є ризик залишити машину біля під’їзду з прапорцем на торпеді, а забрати без нього та ще й з розбитим склом, — чесно відповіла Настя. — Але є й перші добрі новини. Був велопробіг під українськими прапорами. Знаєш, так приємно бачити синьо-жовті прапори, дивилася б на них і не стомилася б. Хоча досі на балконах так ніхто і не вивісив державний прапор. Можливо, люди все ще вірять чуткам, які поширюють сепаратисти, про повернення бойовиків.

— Невже є ті, хто вірить?

— Є, бо родичі та близькі багатьох людей живуть на окупованій території або навіть пішли з ополченцями, то що тепер вони мають казати? «Чекайте на нас, ми незабаром повернемося». Нещодавно підлітки вдень малювали з балончиків з фарбою українські прапори на стіні по Донецькій вулиці, то якісь ідіоти їх розстріляли з машини кульками з червоною фарбою, — розповіла Настя. — Патріоти розфарбували на площі Перемоги лавки у синій та жовтий кольори, а я якраз виходила з АТБ і чула, як люди бризкали слиною і кляли нациків і фашистів, ніби побачили не кольори державного прапора, а якусь хижу істоту. Попри все, я залишаюся оптимістом і вірю, що прийде до них розуміння і просвітлення. Так і переплітається світле з темрявою, такий собі оксюморон[22] виходить.

— Як гадаєш, що потрібно зробити, щоб змінилися погляди темні на світлі, щоб прийшло прозріння до людей?

— Одразу важко сказати, але я думаю над цим питанням. Якщо буде час, то напишу для газети.

Настя попрощалася з подругою і пішла до своєї кімнати. І раптом над головою голосний звук, ніби дах будинку спиляла величезна бензопила. Настя вибігла на балкон і побачила, як літак швидко знижується, а за ним тягнеться шлейф темного диму. Десь поблизу конуса терикону на горизонті неподалік Первомайська літак зник з очей, але вибуху чути не було. Схоже, що літак підбили, і льотчик, рятуючи місто, зумів протягти його якнайдалі.

Настя вийшла на вулицю, щоб дізнатися новини від всезнаючих бабусь. Виявилося, літак був так низько, що зачепив верхівки дерев, а одна жіночка вже вкотре переповідала, як повітряною хвилею її знесло з лавки. Якби літак падав над новими районами, то врізався б у дев’ятиповерхівки, пощастило, що він пролетів над п’ятиповерховими будинками. Лише наступного дня Настя прочитала в новинах, що льотчикам вдалося катапультуватися і їх зараз переховують на окупованій території небайдужі люди.

Коли Геннадій пішов прогулятися з Уляною, Настя написала для газети: «За двадцять три роки Донбас привчили розуміти лише силу, але так не може тривати завжди. Події останніх місяців змінили світогляд багатьох донбасівців. Навіть ті, хто ходив на референдум, на власні очі побачили, що українська армія не має на меті знищити Донбас. Вони змінили свої погляди і, напевно, своїм нащадкам ніколи не зізнаються, що боялися Нацгвардії, як чуми. Ця частина людей повільно, поступово приєднається до патріотів.

Багато хто вже придбав українські прапори і може відкрито заявляти, що не хоче приєднання до Росії. Нехай іще живе у них «ковбасна ідеологія Донбасу», та вони хочуть жити в єдиній Україні і йдуть допомагати волонтерам. Але залишається ще й інша частина Донбасу, тупорила, яка спромоглася лише на те, щоб проклинати майданутих та зловісно посміхатися з диванів, коли по телевізору показують похорон справжніх патріотів та захисників країни.

Донбас — незагойна рана на тілі України — прийшов у кожну родину. Можна було б плюнути на Донбас, відгородитися від нього, даючи змогу створювати ЛНР, ДНР, Новоросію і навіть Лисичанську Народну Республіку, але нема гарантії, що донецька чума не розповзеться по всій країні. Партія регіонів породила монстра, якому завжди буде мало. Не слід також забувати і кидати напризволяще ту частину населення Донбасу, яка має в голові не вату, а мізки, а ще має душу справжнього українця. Саме на таких людей основна надія, бо вони можуть змінити смердючу владу, яку захопили прибічники ПР та комуністи. На керівні посади можна призначити досвідчених людей з інших регіонів. Потрібно створити нову владу з прогресивної молоді, у якої не заляпані руки брудом та кров’ю, а серце відкрите до змін.

Щиро вірю в те, що незабаром прийде час, коли на Донбасі загояться рани, він не буде висіти каменем на шиї багатостраждальної України і стане оновленим і свіжим».

Настя не перечитувала і додала звичне: «Утім, це моя особиста думка».

Розділ 89

Коли Інга Вікторівна попросила Геннадія прийти до неї, він не здивувався. Мати Льончика іноді просила Гену допомогти їй щось зробити, і хлопець ніколи не відмовлявся. Інга Вікторівна залишилася зовсім самотня. Звичайно, її не забували учні, але Геннадій здогадувався, що саме він як друг Льоні був найбажанішим гостем. Досі він так і не наважився передати згорьованій жінці останній подарунок сина. У виїмці бардачка дотепер лежав білий грибок — останнє, що в житті тримав Льоня в руках. Від спеки гриб зменшився у розмірі, зсохся на сонці.

Геннадій під’їхав на «форді» до будинку, де мешкала Інга Вікторівна, і без вагань забрав гриб з собою.

— Сьогодні або ніколи, — сказав він сам собі, добре розуміючи, що знову відкриється болем рана на душі жінки, але він дав слово Льоні і повинен його дотримати.

На подив Геннадія, Інга Вікторівна була сьогодні усміхненою.

— Проходь, мій хороший, — гостинно запросила жінка.