Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

був один непередбачуваний чинник: диво, яке він бачив у вестибюлі цієї будівлі. Троянда, звісно, не була еліксиром молодості, так само, як черепаха в скверику через дорогу не була справжнім Матурином, але чи не вважав він, що вона має корисні властивості? Певно, що вважав. А певні цілющі властивості? Так, вважав. Чи вірив він, що Аарон Діпно прожив дев’ять років життя між 1977 і 1986 роками, коли було зроблено цей знімок, лише завдяки пігулкам, що замінили Прим, і методам лікування старих? Ні, не вважав. Ці троє чоловіків — Карвер, Каллем і Діпно — зустрілися, неначе за порухом магії, на схилі років, щоб боротися за троянду. Їхня історія, вірив стрілець, сама по собі могла стати книгою, хорошою й цікавою книгою. Все було вкрай просто: троянда показала їм свою вдячність.

— Коли вони померли? — запитав він у Ненсі Діпно.

— Першим не стало Джона Каллема. Це сталося тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятого. Загинув від вогнепального поранення. Він дванадцять годин протримався в лікарні, цього вистачило, щоб усі могли з ним попрощатись. Це сталося в Нью-Йорку, коли він приїхав на щорічну раду директорів. У поліції сказали, що то було вуличне пограбування, просто щось пішло не так. Але ми вважаємо, що його вбив агент «Сомбри» чи «Північного центру позитроніки». Імовірно, то був хтось із кан-тої. Бо були й інші замахи, та лише один виявився успішним.

— «Сомбра» і «Позитроніка» — це практично одне й те саме, — сказав Роланд. — Вони посередники Багряного Короля в цьому світі.

— Ми знаємо. — Вона показала на чоловіка зліва на знімку, на якого так сильно була схожа. — Дядечко Аарон дожив до тисяча дев’ятсот дев’яносто другого. Коли ви з ним познайомились… сімдесят сьомого?

— Так, — підтвердив Роланд.

— У сімдесят сьомому ніхто б не повірив, що він так довго проживе.

— Його теж убили ниці?

— Ні, повернувся рак, от і все. Він помер у своєму ліжку. Я була поряд із ним. Останні його слова були: «Скажи Роланду: ми зробили все, що змогли». От я й переказую.

— Дякую-сей. — У власному голосі він почув жорсткі нотки й міг лише сподіватися, що вона прийме їх за лаконічність. Багато людей робили задля нього все, що могли, чи не так? Дуже багато, починаючи з Сюзен Дельгадо цілу вічність тому.

— Ви як? — тихо співчутливо запитала Ненсі.

— Все гаразд, — сказав він. — А Мозес Карвер? Коли він помер?

Вона здивовано підняла брови і розсміялась.

— Що?

— Самі дивіться.

Вона показала на скляні двері. Через приймальню, повз жінку за столом, яка, схоже, таки розмовляла сама з собою, ішов до них сухорлявий дідусь із пухнастим волоссям, що розвіювалось довкола голови, і бровами того самого кольору, що й волосся, — сивими. Шкіра в нього була темна, а в жінки, на чию руку він спирався, — ще темніша. Дідусь був високий, напевно, шість футів три дюйми на зріст, якщо розпрямити зігнуту в дугу спину, та жінка його перегнала — у неї зріст був щонайменше шість футів шість дюймів. Її обличчя важко було назвати вродливим, та прозирала в ньому якась дика, неприборкана краса. Обличчя воїна.

Обличчя стрільця.

Дев’ять

Якби спина в Мозеса Карвера була пряма, вони з Роландом подивилися б один одному у вічі. А так Карверу довелося трохи підвести погляд: для цього він по-пташиному закинув голову. Усе свідчило про те, що він не міг зігнути шию — її знерухомив артрит. Білки його карих очей були такі тьмяні, що важко було навіть розібрати, де закінчувались райдужні оболонки. Але за окулярами в золотій оправі танцювали іскорки сміху. А ще Мозес Карвер досі носив крихітні білі вуса.

— Роланд з Ґілеаду! — вигукнув він. — Як довго я чекав на зустріч з вами, сер! По-моєму, це єдине, що тримало мене на цій землі так довго, відколи не стало Джона й Аарона. Відпусти мене на хвильку, Меріан, відпусти! Я маю дещо зробити!

Меріан Карвер відпустила його і подивилась на Роланда. Її голосу в голові він не чув, та це й не потрібно було. Те, про що вона хотіла його попросити, ясно читалося в її очах: «Підхопіть його, сей, якщо впаде».

Але чоловік, якого Сюзанна називала «тато Моз», не впав. Натомість він притулив кулака, якого ледве стиснув з вимучених артритом пальців, до лоба і зігнув праве коліно, перенісши всю вагу тіла на праву ногу, що аж тремтіла від напруги.

— Хайл, останній стрільцю, Роланде Дескейн з Гілеаду, сину Стівена та істинний нащадку Артура Ельда. Я, останній з ка-тету Троянди, як ми себе називали, вітаю тебе.

Роланд теж приклав кулак до чола, але вклонятися, виставивши ногу, не став. Натомість він опустився на коліно.

— Хайл, тату Моз, хрещений батьку Сюзанни, діне катету Троянди, всім серцем тебе вітаю.

— Дякую, — і старий чоловік розсміявся, як хлопчисько. — Як добре, що ми познайомились у Домі Троянди! Якраз на тому місці, де могла б бути Могила Троянди! Ха! Що, скажеш, не добре?

— Ні, бо це була б брехня.

— Ще б пак! — вигукнув старий і знову засміявся радісним «та-ну-тебе» сміхом. — Але я від захвату геть забувся про хороші манери, стрільцю. Оця висока красуня, яка стоїть коло мене, ти міг би подумати, що вона моя онучка, бо, коли вона народилась, мені було сімдесят — тобто тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого року це було. Але насправді бува й так, що найліпше в твоєму житті може з’явитись пізно. Наприклад, діти. Це я так здалеку почав був казати, що це моя дочка, Меріан Одетта Карвер, президент корпорації «Тет», відколи я відійшов від справ у дев’яносто сьомому, у дев’яносто вісім років. Як думаєш, Роланде, у снобів із заміського клубу повідмерзали б яйця, якби вони знали, що компанією, яка коштує близько десяти мільярдів доларів, керує негритянка? — Від захвату й радості в нього дуже посилився акцент, Роланд насилу розбирав слова.

— Тату, припини, — сказала висока жінка: по-доброму, але з тону відчувалось, що вона не терпітиме жодних заперечень. — Якщо не припиниш, у тебе запищить кардіомонітор. До того ж у цього чоловіка мало часу.

— Поганяє мене, як того коняку! — обурено вигукнув старенький. Але тут же злегка схилив набік голову і невимовно хитро та з гумором підморгнув Роландові оком, якого дочці було не видно.

«Можна подумати, вона не знає твоїх витівок, старий, — подумав Роланд, звеселившись навіть попри свою скорботу. — Вона вже багато-багато, дела років тобі підігрує».

— Ми трохи поговоримо з вами, Роланде. Але спершу я хотіла б побачити одну річ.

— У цьому нема потреби! —