Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

— Це дуже чемно, Енді, — сказав я, — пити за здоров’я наших братів-монополістів, але ж не перебирайте міри! Ви добре знаєте, що найпочесніші та найненависніші з наших глитаїв годуються тільки слабеньким чаєм та собачими коржиками.

Енді пішов тим часом до комірчини й повернувся звідти вбраний у найкращу свою одежу. У погляді його з’явилась якась згубна щирість, щось шляхетно-бунтарське — і воно мені не до вподоби було. Я придивлявся до нього: на яку він після віски ступить! Є два моменти, коли ніяк не можна вгадати, що станеться потім. Перший, коли чоловік перехилить чарку вперше, а другий, коли жінка вип’є останню.

Менше як за годину Енді зовсім скрутило. Так подивитись, то він був дуже звичайний і зберігав рівновагу, але в середині він був зовсім непевний і напханий всілякими несподіванками.

— Джефе, — сказав він, — чи вам відомо, що я кратер, живий кратер?

— Ця гіпотеза сама собою очевидна, — відмовив я. — Я — кратер вулкана, — казав він далі. — Я увесь палаю й розсідаюсь від якоїсь навали слів і речень, що повинні якось виявитись. Я почуваю, як у мені знімаються мільйони синонімів і частин промов, і я мушу до когось промовляти. Горілка, — признався Енді, — раз у раз пориває мене до красномовства.

— Нема гірше, — зазначив я.

— Мої найдавніші спогади показують, що спирт раз у раз стимулював мої почуття до декламації та красномовства. На другій виборчій кампанії, — провадив Енді, — мені дали три склянки джину, і я промовляв на дві години довше, ніж сам президент у питанні про срібло. Зрештою, вони переконали мене взятися до золота.

— Коли вже вам так треба здихатись своєї словесної навали, — мовив я, — то чому б вам не піти на берег і не сказати промову там? Здається, був колись такий старий бовкало, звався Картаген, чи що, так він ходив морським берегом і там вивантажував свої премудрі промови[427].

— Ні, — відмовив Енді, — я мушу мати аудиторію. Я повинен негайно з’єднатися з аудиторією, Джеф, я повинен втихомирити цю промовну повінь. Бо інакше вона може затамуватися в мені самому, і я набрякну, як золотокутня збірка творів місіс Еднсворт[428].

— А до якої ж саме теми стосуватимуться ваші теореми й докази? На що саме ви бажаєте виявити свою проречистість? — спитав я.

— Байдуже, — відмовив Енді. — Я берусь однаково широко й різноманітно до всякої теми. Я можу обговорити питання про російську імміграцію, про поезію Джона В. Кітса[429], про тариф, або кабільську літературу, чи про дренажі. Говоритиму так, що моя аудиторія плакатиме, ридатиме, лементуватиме й сходитиме слізьми.

— Гаразд, Енді, — сказав я, — коли вже вам так конче треба збутись цієї словесної атаки, спробуйте піти до міста й оберіть собі на те якогось терплячого громадянина. А я з хлопцями догляну справи. Люди швидко впораються з обідом; а після солоної свинини та бобів чоловікові, ой, пити хочеться! До півночі, мабуть, більше як півтори тисячі заробимо.

От Енді й пішов із “Синьої Гадюки”, і я бачив, як він спинив на вулиці людину й забалакав до неї. Далі-далі вже зібрався навколо нього гурточок так із півдесятка душ. Трошки згодом я побачив, як він вимахував руками й промовляв до чималої вже юрби на перехресті. Коли він рушив, всі посунули за ним слідком, а він усе промовляв. Він повів їх на головну вулицю Пташиного Міста, дорогою багато людей приставало до походу. Це нагадало мені стару байку, що я читав у книзі про зачаровану сопілку Пітера, що своїми піснями виманив із міста всіх дітей[430].

Настала перша година, потім друга, проминула й третя на міському годиннику; і ані лялечки не з’являлось перехилити чарку. Вулиці спорожніли, хіба качки переходили часом та жінки йшли до крамниць. Вже тільки мжичило.

Один самотній громадянин, проходивши повз, спішився біля “Синьої Гадюки”, щоб обшкребти заболочені чоботи.

— Сусіде, — сказав я, — що сталось? Сьогодні вранці тут несамовито товкся веселий люд, а тепер місто здається такою руїною, ніби той Тир чи Сифон[431], де самі ящірки бігають по стінах.

— Ціле місто, — відказала заболочена людина, — зібралось у вовняній коморі й слухає, як виголошує промови ваш спільник. Там такий мудрагель! А словами сипле, аж захлинається, про різні там справи та висновки.

— Гаразд, сподіваюсь, він швидко покине це, sine qua non[432] — сказав я, — бо тут торгівля стоїть.

Жодного клієнта не було того вечора. О шостій годині двоє мексиканців привезли до хати Енді, що лежав наохляп на віслюку. Ми поклали його в постіль, бо він і досі бурмотів та борсався руками й ногами.

Тоді я замкнув касу й вийшов подивитись, що сталося. Я зустрів людину, що оповіла мені про все.

— Енді так блискуче промовляв, аж дві години, як ніколи не чули в Техасі, або взагалі ще десь у світі, — казала людина.

— Про що ж він промовляв? — спитав я.

— Про шкоду від горілки, — відповів той. — І коли він скінчив, то всі чоловіки Пташиного Міста підписали постанову і рісочки не брати в рот.

Індіанський лікар[433]

Переклад Н. Дубровської

Джеф Пітере потрапляв у стільки пригод, здобуваючи гроші, скільки є порад на вариво з рису в Чарльстоні штат Південна Кароліна.

Найбільше люблю я його оповідання про молоді роки, коли він на вуличних перехрестях продавав мазі та ліки проти кашлю, жив око в око з простим людом, а з долею навкулачки бився за свій останній шеляг.

Чкурнув я колись до Рибальської Гори, в Арканзасі, — оповідав він, — убравшись в оленячі шкури та мокасини, з довгим волоссям на голові та тридцятикаратним діамантом на пальці. Я його одержав від одного актора в Тексарконі. І от тільки не знаю, що він у біса зробив з тим чепеликом[434], що я проміняв йому.

Я був доктор Воф-Ху, знаменитий індіанський лікар. Тоді-то були в мене однісінькі ліки, а саме — Живуща Гіркота. Добуто їх було із цілющих рослин та