Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Після того, як вкинула у свій шлунок щось їстівне, просто сіла на балконі й спробувала розставити все на свої місця. Уявила своє життя без Вовки… Жах! Отже, від Вовки я не могла відмовитись. Він? Він ще такий молодий, може забути та зустріти іншу. Адже багато гарненьких, ніжних і струнких. Просто треба дати йому час. Скажімо, до випускного. І я його бабусі обіцяла довести Вовку до інституту. А там звільнюсь зі школи й поїду до рідного міста освоювати економіку, вийду заміж за… Не вийду. Не зможу за кого попало. Але ж і після Макса я не вірила, що здатна буду когось ще полюбити. А де другого на Макса схожого знайти?

Дзвінок у двері збив мої думки. Глянула на годинника – десята вечора, мої учні так пізно не приходять. Я навшпиньки підійшла до дверей і заглянула у вічко. Вовка.
—    Соня, я знаю, що ти вдома. Я світло у вікні бачив і тебе на балконі також. Відкривай! Поговорити треба!

—    Іди додому, Вова. Я за день утомилася. Поговоримо завтра, – я йому з-за дверей.

—    Незручно через двері говорити. І сусіди слухають стопудово. Відкривай. Я не вовк, не з'їм.

—    Йди додому!

—    Тоді відійди від дверей, я їх виламуватиму, - він розігнався і як грюкне. Мої двері не дуже міцно трималися, а то так затріщали, що я побоялася - висадить. А ще боялася, що Вовка покалічиться. Довелося відчинити.

Вовка пройшов до кімнати, глянув на телевізор, потім на мене. Загорнута в пледі, я здалася йому, мабуть, нещасною.
—    Ти що, від мене ховаєшся? На дзвінки не відповідаєш. До школи не йдеш. На грип так довго не хворіють. Чи у тебе інша хвороба?

—    Ти оце прийшов на ніч глядячи, щоб дорікати? – спитала я й підняла на нього очі.

—    Нє-а. Просто скучив. Думав, може, треба чо?

—    Не треба. Нічо! Дякую за турботу, - гордо, а головне – впевнено. 

—    А поговорити?

—    Про що?

—    А що, немає тем для базару? – він дивився питально.

—    Чудово, давай поговоримо, - я сіла на дивані. Як справи в школі?

—    Хреново!

—    Знову двійки й ти нічого не розумієш?

—    Ні. Навчаюсь я пристойно. Вчителі в шоці. Тільки мене всі дістали. Звинувачують, що ти через мене школу кидати зібралася. Скоро поб’ють. 

—    Не поб’ють. Ти великий, не ризикнуть, - було не до жартів, але в цій ситуації вирішила що іронія не завадить. 

—    Їх багато. Я відчуваю провину. Чо в школу не йдеш? 

—    Я просто хворіла. Ти тут ні до чого.

—    Значить, ти не звільнишся? – зрадів юнак.

—    Ні. Завтра йду закривати лікарняний. У понеділок уже буду в школі. Вірш вивчив?

—    Ага. Тобі тут розказувати чи в школі? - Вовка зробив спробу наблизитись, але я відсторонилася.

—    Ти мене боїшся? Даремно. Кого-кого, а тебе я не збираюся кривдити. Тебе хочеться постійно захищати.

—    Захисник знайшовся. Одні неприємності.

—    Нє-а. Я твоє щастя, Соня Костянтинівно. Просто ти ще цього не зрозуміла. Тобі точно нічого не потрібно? - він діловито пройшов на кухню, позаглядав у шафки, оглянув саркастично холодильник. - Ти будеш піцу?

—    А ти збираєшся пекти? - здивовано запитала я, жахаючись від перспективи так довго бути з Вовкою в одній квартирі.

—    Ні. Просто замовлю і її привезуть. Класний ресторанчик. Якісно та смачно.

—    З якого дива ти почав ходити по ресторанах? – я ловила себе на думці, що веду себе з ним, як мати.

—    Ні, я не ходжу. Просто Сашку два тижні підміняв, піцу розвозив містом. Тож і знаю. Сашка – мій друг, - навіщось пояснив Вовка, набрав по телефону номер ресторану й замовив велику піцу.

—    Я не настільки голодна, щоб з'їсти велику, - уточнила на всяк випадок.

—    Зате я голодний. Будемо вечеряти разом. Ти нічого не готувала, я теж не в дусі стояти біля плити. Втомився за день.

—    Ти, може, й ночувати тут зібрався? – я просто шаленіла від його гітлерівських планів.

—    А ти проти? Я не заважатиму, - він мило розсівся на дивані й увімкнув телевізор. Починалася чергова серія "Просто Марії". - Сідай, дивитися це мило будемо. Бабуля теж дивиться. До речі, я пропустив,  Марію вигнали чи вона сама звалила на свої хліби?

Я знала, що опиратися Вовці – це все одно, що плювати проти вітру: і тобі неприємно, й ніякого толку. Тому вирішила, що варто просто не кипішувати й подивитися, що з цього вийде.
—    Як бабуся? - спитала, влаштовуючись на піонерській відстані від Вовки, хоча  жах, як хотілося притиснутись до нього й обійняти, як у дитинстві великого плюшевого ведмедя.
—    Привіт тобі передавала. Запитувала, чого не заходиш? – спокійно відповів Вовка, не відриваючись від екрану. Начебто спокійний, але я відчувала, що в кімнаті незабаром повітря закипить від недомовок.

—    Ти, я сподіваюся, не розповідав їй нічого? - поцікавилася, і фарба сорому вкрила моє обличчя. Як горіли мої бідні щоки! Відчуття – ось-ось спалахнуть.

—    Щоб вона мене прибила? Бабуся просила мене, благала, щоб я тебе не кривдив. А я... Але Соня, слово честі, я не хотів тобі зробити погано, - він за секунду подолав відстань, яка нас  розділяла, коли ми сиділи в різних кутах дивана, і я опинилася в його сильних і приємних чоловічих обіймах. Вовка навіть не здогадувався, яку мав наді мною владу.

—    Ти й не зробив ... погано, - пробелькотіла я й уткнулася йому в сорочку. Крізь її тонку тканину я відчула прискорене серцебиття.

—    Хлопці розповідали, що бути з жінкою – це класно, але я не здогадувався, що настільки класно. Може, я чого не так зробив? - сказав тихіше й ще ніжніше обійняв.

—    Та все ти зробив так. Природа завжди підказує. Тільки в тебе це мала бути твоя дівчина, а не я.

—    Соня, а ти і є моя дівчина. І це класно, що то була  саме ти… Я весь час згадую про це. Боюся озвучити... Хочу спитати... - він м'явся й не наважувався. Було видно, що Вовку щось сильно гризло.