Читати книгу - "Шлях меча"

Останні слова вимовив другий – невисокий здоровань, чиї очі, здавалося, були старші від їхнього власника років на двадцять.

Він зняв із плеча дворучний, слабко вигнутий меч із крихітним блюдцем, що відокремлює клинок від руків’я, й застромив його в землю поруч із валуном.

Чоловік у латах мовчав.

Обидва його друга ще трохи постояли, нічого не кажучи, а тоді опустилися на землю й перетворилися на нерухомі статуї, схожі на ті, котрі часто ставлять на мейланьських цвинтарях як надгробки.

Коли із-за валуна вийшла бабця з ритуальним посохом секти Пай-сінь у руці, ніхто не поворухнувся.

– Я розумію – ти не міг інакше, – сказала бабця, притуляючи до каменя свій посох.

Відповіді не було.

Бабця якийсь час дивилася на чоловіка в латах, немов очікуючи чогось, тоді повернулася й задивилася на пагорби.

– Коблан іде, – раптом заявила вона, – і цей… Білявий. Бач, крокують… – І невлад додала: – Кості ломить… скоріше б уже гроза.

Підійшов коваль – це було зрозуміло з обпалених, напозір вузлуватих рук, які стискали шпичасту палицю-ґердан так, немов це була різьблена паличка для прогулянок – довго відкашлювався й хмикав, ніби горло його було забите піском.

– Я розумію, – нарешті вимовив він. – Я все розумію… так було треба.

– Так було треба, – твердо повторив його супутник, блакитноокий житель півночі, труснувши лляними пасмами волосся, що спадали йому на плечі; й біля валуна встромився в землю меч еспадон заввишки з людину. – Ти не міг інакше, Чене…

– Ви що, втішати мене прийшли? – запитав чоловік у латах, стискаючи залізні пальці в кулак. – Це ви даремно… краще б простежили за тим, щоб гонець у Мейлань вчасно поїхав.

– Гонець готовий, – відповіла бабця.

– Він питає, що йому сказати Раді, – мовив худий чоловік, чий есток на камені слабко задзвенів, піймавши клинком порив вітру.

– Так чи ні? Що йому сказати?

– Нехай перекаже…

Чоловік у латах замружився, немов збираючись кинутися вниз головою в холодну й пінисту воду одного з потоків Бек-Неша, а коли він усе ж розплющив очі, вони були спокійні й дивно безтурботні.

– Нехай передасть: «Не знаю». Два слова. Не знаю. І більше нічого.

– Чи не простіше сказати: «Вирішуйте самі?» – ворухнувся здоровань зі старим поглядом.

– Простіше. Але це вже буде майже наказ – якщо я скажу Раді: «Вирішуйте самі». А так я кажу тільки про себе: «Не знаю». Я ж справді не знаю… і не хочу вдавати, ніби знаю. Усе, що я хочу, – це дійти до Джамухи Восьмирукого, стати навпроти нього з Єдинорогом у руці аль-Мутанаббі й запитати, чи знає він відповіді на всі запитання, які ризикнув поставити – чи він запитував, не подумавши. Чи знає він, убивця не з примусу, а заради мертвих істин, чи знає він, що це означає – учити дітей убивати, отримуючи від цього задоволення? Так чи ні?! І я хочу почути, що він мені відповість… я дуже хочу почути.

Із-за валуна зринула чорнява дівчина з білим обручем на лобі.

– Я розумію, – почала вона, спираючись на піку із зазубреними гілочками, що стирчали з ратища, – я розумію… Так було треба.

І дуже здивувалася, коли чоловік у латах невесело засміявся.

Ще одна блискавка розсікла небо надвоє, відобразившись у поліровці зброї – і здалося, що кілька Грозових Клинків ударили у валун і в землю біля нього.

Невдовзі обрій глухо загарчав, немов там, за дуже поганими пісками, пробуджувався від сну звір.

Дуже поганий звір.

І дуже голодний.

Круглолиций Кулай сидів на туго скатаному в’юку кроків за двадцять від крайнього намету, спиною до табору, який жив звичайним вечірнім життям. Кулай сидів і дивився вдалину.

Сидів просто так і дивився просто так.

За ним ніхто не стежив – як, утім, і за будь-яким іншим ориджитом – руки Кулая були вільні, і він був вільний у своїх учинках так само, як і півдня тому, коли намагався зупинити старшого брата, який не хотів прийняти Асмохат-та; так само, як добу і ще півдня тому, коли разом із усіма дітьми Ориджа мчав на м’якоруких, які стали в них на шляху; так само, як трохи більше місяця тому, коли плем’я ориджитів відправило за наказом гурхана Джамухи всіх своїх воїнів на пошуки второваних шляхів через Кул-кииз, хоча діти Ориджа й не переломлювали священний прут, клянучись у вірності Восьмирукому…

Вільний у вчинках, як і будь-який вільний воїн вільного племені, лише воля та виявлялася у висліді ярмом і неправдою.

Довго розповідати, довго й боляче згадувати, як тимчасове стійбище ориджитів, де в той день залишалися лише жінки з дітьми й старі, було оточене численними воїнами племен маалів і локрів – перших, що визнали владу онука Жовтого бога Мо, – і Джелме багатур з пониклою головою, повернувшись із чоловіками до спорожнілого стійбища, люто смикав себе за рудий вус, а тоді відкрив свої вуха й серце для повелінь Восьмирукого.

Ой-бой, брате мій Джелме!.. Зле мені без тебе… хоч і з тобою не раз бувало зле, впертий брате мій!..

Кулай заворочався, болісно морщачись, і не помітив, як поруч опинився Тохтар-кулу, стара лисиця.