Читати книгу - "Чорнильна смерть"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти бачиш отам пташку? — запитав Якопо. — Злови її мені.
Але слуга безцеремонно потяг його до дверей:
— Ти тут не маєш права голосу! Іди провідай матір. Вона там безперечно потребує товариства!
Якопо опирався, але слуга випхав його за двері. Потім зачинив двері й підійшов до шафи. Реза позадкувала. Вона чула, як він щось присунув до шафи. Пурхни йому в обличчя, Резо! А куди потім? Двері зачинено, вікна позавішувано. Слуга хотів накинути на неї чорний плащ. Вона підлетіла до дверей, до стін, чула його прокльони. Куди? Вона полетіла до підсвічника під стелею, але щось влучило їй у крило. Черевик. Боляче, як боляче, і вона впала.
— Ну, стривай, зараз я скручу тобі в’язи! Хтозна, може, на смак ти й непогана. Напевне, смачніша за те, чим нас годує наш добрий пан.
Руки схопили Резу. Вона хотіла випурхнути, але крило боліло, а пальці цупко тримали її. Вона розпачливо дзьобала їх.
— Пусти її.
Слуга спантеличено обернувся. Вогнерукий повалив його на підлогу, позаду нього горів вогонь. Зрадливий вогонь. Ґвін голодними очима дивився на ластівку, але Вогнерукий прогнав його. Реза хотіла дзьобати йому пальці, коли він узяв її, але вже не мала сили, а він обережно підняв її з підлоги й погладив по пір’ю.
— Що з крилом? Ти можеш ворушити ним?
Пташка в ній, як і всі дикі істоти, довіряла йому, але її людське серце пам’ятало Свистунові слова:
— Чому ти зрадив Мо?
— Бо він хотів цього. Резо, виплюнь зерна! Бо інакше скоро забудеш, що ти людина.
«Може, я й хочу забути», — подумала Реза, проте слухняно виплюнула зерна йому на долоню. Цього разу не бракувало жодного, але вона все одно дедалі сильніше відчувала в собі пташку. Мала і велика, велика і мала, шкіра і пір’я, шкіра без пір’я… Вона погладила собі руки, знову відчула пальці, без кігтиків, відчула сльози в очах, людські сльози.
— Ти бачила, де сховано книжку з чистими сторінками?
Реза похитала головою. Як зраділо її серце, що знову може любити його.
— Резо, ми маємо знайти її, — прошепотів Вогнерукий. — Твій чоловік зшиє Змієголову нову книжку, щоб він під час цієї роботи міг забути Сойку і Орфеєві слова вже не діяли на нього, але ця книжка ніколи не буде готова. Зрозуміла?
Так, вона розуміла. У світлі вогню вони шукали всюди, мацали під мокрими рушниками, одягом, чобітьми, мечами, кружками, срібними тарелями й замащеними подушками. Коли за дверима почулися кроки, Вогнерукий потяг непритомного слугу, і вони заховалися за шафу, на якій сиділа Реза. Для пташки кімната була велика, мов цілий світ, а тепер вона видавалася надто вузькою, щоб дихати. Вогнерукий прикрив собою Резу, але слуги, зайшовши, почали спорожняти криваву ванну Змієголова. Вони лаялися, прибираючи мокрі рушники, і топили в глузах огиду до гнилої плоті свого пана. Потім винесли ванну і знову лишили їх самих.
Шукати… в кожному закутку, в кожній скрині, в неприбраному ліжку і під ним. Шукати.
Вогненні слова
Кипіло все у ній, як сторінки гортала,
Нудотно сповнені абзацами
Й словами.
«Мерзотники, — знай думала вона, —
Мої улюблені мерзотники,
Ви не робіть щасливою мене.
Не вдовольняйте
І віри не давайте, ніби з цього
Постане добре щось»
Маркус Цузак. Книжкова злодійка
Дорію знайшов Фарид. Коли його витягли на дерево, Меґі спершу думала, що його розтоптав велетень, так само як і Миршавцевих людей, що лежали на вкритій інеєм траві, мов розламані ляльки.
— Ні, це не велетень, — промовила Роксана, кладучи Дорію до решти поранених: Чорного Принца, Дерев’янки, Шовкуна та їжака. — Це людська робота.
За палату для хворих Роксана обрала одне з найнижчих гнізд. На щастя, загинуло лише двоє розбійників. Натомість Миршавець утратив багатьох людей. Ще раз до дерева його, мабуть, не приведе навіть страх перед свояком.
Загинув і Ворон. Він лежав зі зламаним карком у траві й дивився пустими очима в небо. Між деревами чатували вовки, приваблені запахом крові. Але близько не підступали, бо велетень, скрутившись клубочком, мов дитина, спав під деревом із гніздами, і то так міцно, наче Роксанин спів назавжди відправив його в царство сновидь.
Дорія не прокинувся, коли Мінерва перев'язала йому закривавлену голову, і Меґі сіла коло нього, тимчасом як Роксана дбала про інших поранених. Їжак був у тяжкому стані, проте рани решти можна було загоїти. Чорний Принц, на щастя, мав тільки кілька переламаних ребер. Він хотів спуститися до свого ведмедя, але Роксана заборонила йому, а Батист був змушений раз у раз запевняти його, що ведмідь знову полює зайців, коли Роксана витягла стрілу, яка проткнула йому поросле хутром плече. А Дорія не ворушився. Він тільки лежав із залитим кров’ю каштановим волоссям.
— Як ти думаєш, він прокинеться коли-небудь? — запитала Меґі, коли Роксана нахилилася над ним.
— Не знаю, — відповіла Роксана. — Розмовляй із ним. Інколи це повертає їх назад.
Розмовляй із ним. Що вона може розповісти Дорії? «Фарид казав, що там є вози, які їздять без коней, і музика, що лунає з маленьких чорних чарівних скриньок». Він завжди розпитував її про інший світ, і тому Меґі почала тихо розповідати про карети без коней і літальні апарати, про кораблі без вітрил і пристрої, що передають голоси з одного краю землі на інший. Прийшла Елінор, щоб глянути на Меґі, Феноліо посидів трохи коло неї, і навіть Фарид прийшов і потримав дівчину за руку, поки вона тримала руку Дорії, і Меґі вперше знову була така близька з ним, як і тоді, коли вони разом з Вогнеруким ішли за її полоненими батьком-матір’ю. Невже серце може любити двох хлопців?
— Фариде, — сказав якось Феноліо, — дай нам побачити, що каже вогонь про Сойку, і тоді ми вже доведемо цей сюжет до кінця, і то до щасливого кінця.
— Може, велетня треба послати до Сойки? — припустив Шовкун. Роксана вирізала йому стрілу з руки, а його язик обважнів від вина, яким напоїли його, щоб угамувати біль. Миршавець лишив кілька міхів вина, харчі, ковдри, зброю і коней без вершників.
— Хіба ти забув, де Сойка? — запитав Чорний Принц. Меґі була страшенно рада, що він живий. — Жоден велетень не зможе перебрести Чорне озеро. Дарма що раніше вони залюбки задивлялися в його води.
Ні, так просто не може бути.
— Ходімо, Меґі, запитаємо вогонь, — запросив Фарид, але Меґі не наважувалася відпустити руку Дорії.
— Іди. Я побуду коло нього, — сказала Мінерва, а Феноліо прошепотів:
— Не побивайся
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорнильна смерть», після закриття браузера.