Читати книгу - "Талiсман"

— Віддай нам його, Слоуте, інакше ми прийдемо й заберемо його.

І почвара-Етерідж у лютій посмішці оголив своє єдине ікло.

— Віддай нам свого пасажира, Слоуте, він покійник! Він покійник, і ти відчуєш, як він засмердить, якщо швиденько не відрядиш його до нас.

— Допоможи мені пересунути цей клятий комод! — зашипів Джек.

— Так, — кивнув Річард. — Так, гаразд, ми пересунемо комод, а потім я ляжу і, можливо, піду в лазарет. Як гадаєш, Джеку? Що скажеш? Це гарний план? — На його обличчі застигло благання: він дуже хотів, щоб Джек визнав його план гарним.

— Можливо, — відповів Джек. — Усьому свій час. Зараз комод. Вони можуть почати жбурляти каміння.

4

Скоро Річард знову провалився в сон — стогнав і щось бурмотів. Гірше того, з кутиків його міцно заплющених очей текли сльози.

— Я не можу його віддати, — казав Річард сльозливим, враженим голосом п’ятирічної дитини, — я хочу, щоб мій тато був зі мною, будь ласка, скажіть мені, де мій тато, але його зараз немає в шафі, мені потрібен мій тато, він скаже мені, що робити. Будь ласка…

Камінь поцілив у вікно. Джек закричав. Задня стінка комода взяла на себе удар. Декілька уламків скла проскочили в щілину праворуч і ліворуч від неї, впали на підлогу і розбилися на друзки.

— Віддай нам свого пасажира, Слоуте!

— Не можу, — стогнав Річард, крутячись під ковдрою.

— Віддай його нам! — крикнув іще один голос, сповнений реготу і виття. — Ми повернемо його в Сібрук-Айленд, Річарде. Повернемо в Сібрук-Айленд, де він і має бути!

Ще один камінь. Джек інстинктивно пригнувся, хоча камінь знову вдарився об комод. Собаки вили, валували й гарчали.

— Не треба Сібрук-Айленда, — бурмотів уві сні Річард. — Де мій тато? Я хочу, щоб він вийшов із тієї шафи. Будь ласка, будь ласка, жодних побрехеньок Сібрук-Айленда. Будь ласка…

Джек став навколішки, почав трясти Річарда, повторюючи:

— Прокидайся, це всього лишень сон, прокидайся заради Бога, прокидайся.

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка, — зазвучав знадвору хор нелюдських голосів. У Джека з’явилося відчуття, що навколо Нельсон-гауза зібралися звіролюди з Веллсонового «Острова доктора Моро»[221].

— Проки-дайся, проки-дайся, проки-дайся! — приєднався ще один хор.

Собаки вили.

Полетіло чергове каміння, яке перетворило скло на дрібний пил, б’ючись об задню стінку комода, розхитуючи його.

— ТАТО В ШАФІ! — крикнув Річард. — ТАТУ, ВИХОДЬ, БУДЬ ЛАСКА, ВИХОДЬ, МЕНІ СТРАШНО!

— Будь ласка, будь ласка, будь ласка!

— Проки-дайся, проки-дайся, проки-дайся!

Руки Річарда захиталися в повітрі. Камені летіли і билися об комод. Скоро, думав Джек, прилетить достатньо велика каменюка, щоб пробити тонку стінку і звалити комод на них.

Надворі покручі сміялися, ревіли і щось скандували огидними кролячими голосами. Собаки — схоже, ціла зграя — вили і гарчали…

— ТАТУУУУ!!! — із жахом прокричав Річард.

Джек дав йому ляпаса. Очі Річарда широко розплющилися. Секунду він витріщався на Джека, не впізнаючи друга, неначе сон спалив його розум. Потім схлипнув і голосно видихнув.

— Жахний сон. Напевно, через температуру. Але не пам’ятаю точно, що мені снилося, — різко додав він, ніби остерігався, що Джек його розпитуватиме.

— Річарде, нам треба тікати з цієї кімнати.

— Тікати з цієї?.. — Річард дивився на Джека, як на божевільного. — Я не можу, Джеку. У мене висока температура… не менша від ста трьох градусів, може, усі сто чотири або сто п’ять[222]. Я не можу…

— Якщо в тебе і підвищилася температура, то максимум — на градус, — спокійно заперечив Джек. — Може, й менше.

— Але я весь горю, — заперечив Річард.

— Вони жбурляють каміння, Річарде.

— Галюцинації не можуть жбурляти каміння, Джеку. — Річард неначе пояснював тугодумові щось дуже просте, але неймовірно важливе. — Це все побрехеньки Сібрук-Айленда. Це…

Новий град каміння пролетів крізь вікно.

— Віддай нам свого пасажира, Слоуте!

— Ходімо, Річарде. — Джек звів друга на ноги. Підвів до дверей, а потім вивів у коридор. Йому було дуже шкода Річарда. Може, не так сильно, як Вовка… але приблизно.

— Ні… хворий… температура… я не можу…

Чергові камені загупали по комоду в них за спиною. Річард запищав і схопився за Джека, як потопельник. Дикий сміх долинав із двору. Джек побачив, що обличчя Річарда зблідло ще більше і що його хитає, і швидко підвівся. Але не встиг він підхопити друга, як той упав у відчинені двері кімнати Руела Ґарднера.

5

Річард просто знепритомнів. Він отямився, щойно Джек ущипнув його за ніжну шкіру між великим і вказівним пальцями. Річард не збирався обговорювати те, що відбувалося назовні… удавав, що не розуміє Джекових слів.

Коридором вони обережно пройшли до сходів. Джек зазирнув у кімнату відпочинку і присвиснув.

— Річарде, ти тільки поглянь!

Річард неохоче зиркнув. У кімнаті відпочинку панував розгардіяш. Стільці — перекинуті. Диванні подушки — розрізані. Портрет батька-засновника «Тайєра» на дальній стіні — спотворений: хтось домалював диявольські роги, що стирчали із сивого волосся, хтось інший прималював під носом вуса, а ще хтось третій використав щось гостре, аби невміло надряпати в паху член. Вітрину шафи з пам’ятними подарунками було розбито.

Джеку дуже не подобався неймовірний і незбагненний жах, що зачаївся в обличчі Річарда. У певному сенсі, він легше пережив би появу загонів ельфів, які стрункими неземними лавами крокують коридорами, ніж поступове знищення Школи Тайєра, яку він так любив. Річард вірив, що у Школі Тайєра поєднуються добро і шляхетність, що вона — непорушний бастіон у світі, де ні на що не можна розраховувати… навіть на повернення батьків, які пішли в шафи.

— Хто це накоїв? — сердито запитав Річард. І сам відповів: — Ці почвари. Більше нема кому. — Він поглянув на Джека, і, судячи з виразу обличчя, йому відкрилася істина. — Можливо, це колумбійці, — раптом заявив він. — Вони, можливо, колумбійці, і це, можливо, війна наркокланів, Джеку. Тобі не спадало таке на думку?

Джеку довелося потамувати бажання розреготатися. Так, подібне пояснення міг запропонувати тільки Річард Слоут. Колумбійці. Кокаїнова війна в Школі Тайєра в Спрінгфілді, штат Іллінойс. Елементарно, мій любий Ватсоне, загадку розв’язано на сім із половиною відсотка.

— Гадаю, усе можливо, — відповів Джек. — Давай поглянемо, що там нагорі.

— Навіщо, заради Бога?

— Ну…