Читати книгу - "Таємнича історія Біллі Міллігана"

Відгородившись від реальності, ми зможемо мирно жити у своєму власному світі.

Ми розуміємо, що світ без болю — це світ без відчуттів… Але ж світ без відчуттів — це й світ без болю.

Кевін

У жовтні 1980 року Департамент штату Огайо у справах психічного здоров’я оголосив, що установа в Лімі перетвориться з державного шпиталю для душевнохворих злочинців на в’язницю й перейде під юрисдикцію Департаменту з питань виконання покарань.

Газетні передовиці знову зарясніли припущеннями, куди тепер подінуть Міллігана. Імовірність того, що його відішлють назад до Афін чи переведуть до іншого шпиталю — з мінімально суворим режимом, — змусила прокурора Джима О’Ґрейді наполягти, щоб, відповідно до нового закону, Біллі повернули до Колумбуса для перегляду вироку про його божевілля. Суддя Флаверс погодився провести слухання.

Спочатку розгляд справи призначили на 31 жовтня 1980 року, проте за взаємною згодою сторін його перенесли на 7 листопада, наступний день після виборів. Було вирішено, що краще відкласти слухання, щоб політикани й преса не робили зі справи Міллігана предмет передвиборних спекуляцій.

Але чиновники Департаменту у справах психічного здоров’я скористались цим зволіканням і вирішили проблему по-своєму. Вони сповістили прокурора О’Ґрейді, що Департамент ухвалив перевести Міллігана до Дайтонського центру судової медицини, який відкрився у квітні. Ця нова установа максимально суворого режиму мала подвійний мур, увінчаний армованою колючою стрічкою «Концертина»[69]. Система безпеки цього шпиталю була жорсткіша, ніж у більшості в’язниць. Прокуратура припинила наполягати на проведенні слухання.

19 листопада 1980 року Біллі Міллігана привезли до Дайтонського центру судової медицини. Артур і Рейджен, відчуваючи розпач Біллі-Р і боячись, що хлопчина може накласти на себе руки, знову його приспали.

Коли юнак не був у кімнаті для побачень, він читав, писав або малював чорно-білі скетчі. Займатися живописом йому не дозволяли. Його навідувала Мері, молода пацієнтка на амбулаторному лікуванні, з якою від познайомився в перші місяці перебування в Афінах. Вона переїхала до Дайтона, щоб мати змогу приходити до Біллі щодня. Біллі поводився зразково. Він сказав мені, що з нетерпінням чекає, коли мине сто вісімдесят днів і відбудеться черговий перегляд його справи. Ану ж суддя Флаверс вирішить, що більше немає необхідності тримати його в шпиталі максимально суворого режиму, й відішле його до Афін? Біллі знав, що лікар Кол зможе його вилікувати — допомогти його особистостям знову злитися воєдино, повернути Учителя. Відколи Біллі-Р заснув, сказав мені юнак, усе стало мов у старі часи, до того як з’явилась лікарка Корнелія Вілбур і розбудила його.

Я бачив, що стан Біллі погіршується. Декілька разів під час моїх відвідин хлопець зізнавався, що не знає, хто він. Якщо відбувалось часткове злиття, він ставав безіменною особистістю. Він повідомив, що Рейджен утратив здатність розмовляти англійською. Внутрішні «я» Біллі перестали спілкуватись між собою. Я запропонував йому вести щоденник, щоб кожен, хто виходив на сцену, міг залишати для решти нотатки. На певний час це подіяло, та скоро його цікавість ослабла і записи в щоденнику з’являлися дедалі рідше.

3 квітня 1981 року сплив стовісімдесятиденний термін, і відбувся повторний розгляд справи Біллі. Із чотирьох психіатрів і двох працівників психіатричного шпиталю, котрі давали свідчення, тільки лікар Льюїс Лінднер із Ліми, котрий не бачив Біллі вже п’ять місяців, наполягав на тому, що хлопця слід утримувати в установі з максимально суворим режимом.

Прокурор долучив до переліку доказів лист. Вочевидь, це була відповідь Міллігана на звістку, що один із пацієнтів у Лімі виношує плани порішити лікаря Лінднера. «Ти робиш велику помилку. […] Чи ти бодай подумав про те, що небагато знайдеться лікарів, які взялись би тебе лікувати, усвідомлюючи, що можуть постраждати, якщо скажуть щось не те? Втім, якщо ти вважаєш, що Лінднер завдав твоїй справі непоправної шкоди і ти тепер пропаща людина, бо решту життя тобі судилось гнити за ґратами, — що ж, у такому разі ти маєш моє благословення».

Коли Міллігана викликали на трибуну свідків і попросили назвати під присягою своє ім’я, він сказав, що його звати Томмі. Томмі пояснив, що листа написав Аллен, намагаючись відмовити того пацієнта від убивства лікаря Лінднера.

— Не можна вколошкувати людей направо й наліво тільки тому, що вони виступають проти тебе в суді. Сьогодні лікар Лінднер свідчив проти мене, але не буду ж я його за це вбивати.

Суддя Флаверс відклав винесення вироку. Газети зарясніли дописами, авторськими колонками та розгорнутими статтями, що виступали проти повернення Міллігана до Афін.

Очікуючи в Дайтоні на вирішення своєї долі, Аллен більшість часу проводив за створенням обкладинки для цієї книжки[70]. Він хотів надіслати редакторові декілька ескізів на вибір, але одного ранку прокинувся й виявив, що, поки він спав, на сцену вийшов хтось із малечі й награмузляв поверх його замальовок карлючки помаранчевим фломастером. Того дня, коли слід було подати готову роботу, Аллен із самісінького ранку працював наче одержимий і встиг-таки закінчити картину вчасно.

21 квітня 1981 року апеляційний суд четвертої інстанції штату Огайо ухвалив рішення щодо вироку, згідно з яким Біллі відіслали колись до Ліми. Суд постановив, що коли Біллі перевели з лікувальної установи з менш жорсткими умовами до психіатричного шпиталю максимально суворого режиму, «не поставивши ані пацієнта, ані його близьких до відома, не давши пацієнтові змоги з’явитися в залі суду, порадитися зі своїм адвокатом і ви́кликати свідків, а також навіть не сповістивши його, що він має право на повноцінне слухання […] суддя вчинив грубе процесуальне порушення […] і внаслідок цього необхідно анулювати наказ про переведення й повернути пацієнта туди, де він перебував до неправомірного переміщення».

Хоча апеляційний суд і кваліфікував переведення як судову помилку, було вирішено, що помилка скоєна не на ґрунті упередженості, оскільки справу Міллігана розглядали також в окрузі Аллен і, мовляв, «на підставі достатньої кількості вагомих, на наш погляд, доказів, постановили, що через свою психічну недугу апелянт становить небезпеку для себе та інших».

В результаті апеляційний суд покартав дії