Читати книгу - "Крістіна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Дуже повільно Бадді простягнув руку, чорну, обгорілу. У ній він тримав пляшку «Техаської викрутки».
Я знову заплющив очі. А вже по тому більше не дивився в дзеркало заднього вигляду.
Пам’ятаю, по радіо грав рок-н-рол: Діон і Белмонти, Ерні Кей-Доу, «Роял Тінз», Боббі Райделл («О, Боббі, о… це так стильно… нас тішить, що ти ходиш у школу свінгу…»)
Пригадую, що деякий час із дзеркала заднього вигляду звисали червоні гральні кості з пінополістиролу, потім недовго — дитячі черевички, а потім усе зникло.
А найбільше мені врізалося в пам’ять, що всі ці речі, як і сморід розкладу плоті та цвілої оббивки, були тільки в моїй уяві — що вони лише міражі, які переслідують свідомість опіофага.
Я був у такому стані, наче сильно обдовбався і намагався вести раціональну розмову з тверезою людиною. Тому що ми з Арні справді розмовляли; це я пам’ятаю, але про що говорили — геть забув. Я говорив нормальним голосом. Я відповідав. І ті десять чи дванадцять хвилин неначе розтяглися на багато годин.
Я вам сказав, що об’єктивно судити про ту поїздку неможливо; якщо й існував логічний ланцюжок подій, то зараз його для мене втрачено, він заблокований. Та поїздка крізь холодну чорну ніч справді нагадувала подорож бульваром через усе пекло. Я не пам’ятаю всього, що тоді трапилося, але в пам’яті затрималося більше, ніж я б хотів. Ми виїхали задом з доріжки й занурилися в навіжений світ кімнати страху, де всі потвори були живими й реальними.
Я сказав, що ми повернулися назад у часі, але чи справді було так? Нас оточували вулиці того Лібертівілля, яким він є нині, але вони більше скидалися на тонкий шар плівки — неначе Лібертівілль кінця 1970-х нанесли на харчовий целофан і наклали на час, який чомусь був реальнішим за теперішнє. І я відчував, як той час простягає мертві холодні руки, прагнучи зловити нас і затягти до себе навіки. Арні зупинявся на перехрестях, коли ми мали право проїжджати; на інших, де світлофори горіли червоним, він спокійно вів Крістіну вперед, навіть не пригальмовуючи. На Мейн-стрит я побачив ювелірну крамницю Шіпстада й театр «Стренд» — їх знесли ще 1972-го, щоб звільнити місце для нового Торгового банку Пенсильванії. Уздовж вулиці стояли припарковані авто — громадилися купками то тут, то там перед закладами, де святкували Новий рік, і всі, схоже, зійшли з конвеєра до 1960-х років… чи навіть до 1958-го. Довгі «б’юїки» з ілюмінаторами. Універсал «десото-фаєрлайт» із синьою вставкою, схожою на знак «галочки», що тяглася вздовж усього борту. «Додж-ленсер» 1957-го року випуску, 4-дверний, з жорстким знімним верхом. «Форди-ферлейни» з їхніми прикметними задніми фарами, схожими на великі двокрапки, покладені набік. «Понтіаки» зі ще не розділеною решіткою. «Ремблери», «пакарди», декілька «студебекерів» з гострими носами-кулями, а ще — один фантастичний новий «едсел».
— Ага, цей рік буде кращим, — мовив Арні. Я глянув на нього. Він підніс бляшанку з пивом до губів, та за мить до цього його обличчя перетворилося на Лебеєве, лице гнилого трупа з жаского коміксу. Пальці, що тримали пиво, струхли до кісток. Клянуся вам, то були самі кістки, і штани майже вкривали сидіння, неначе всередині не було нічого, крім держаків мітли.
— Справді? — спитав я, намагаючись якомога менше вдихати задушливі отруйні міазми машини.
— Буде-буде, — підтвердив Лебей. Тільки тепер він знову став Арні, і коли ми зупинилися на знак «Стоп», я побачив, як повз нас мчить «камаро» 1977 року випуску. — Я тебе тільки про одне прошу: залишайся зі мною, Деннісе. Не дай моїй матері втягнути тебе в цю херню. Усе владнається порядно.
Він знову став Лебеєм і безмежно шкірився голими зубами на думку про те, як порядно все владнається. Мій дах поволі починав з’їжджати. Здавалося, ще трохи — і я обов’язково закричу.
Не витримавши, я відвів погляд від того лячного напівобличчя й угледів те, що бачила раніше Лі: віконця приладів на панелі, а насправді — не віконця, а зелені очиська, що світилися в темряві й вирячалися на мене.
Певної миті жахіття скінчилося. Ми загальмували біля тротуару в якомусь районі міста, якого я навіть не впізнавав і міг би поклястися, що ніколи раніше його не бачив. Усюди темніли типові будинки, деякі з них — усього на три чверті закінчені, у деяких було зведено лише стіни. За півкварталу, у Крістіниному дальньому світлі, видніла табличка:
РАЙОН МЕЙПЛВЕЙ
РІЕЛТОРИ ЛібертівіллЯ
ВИКЛЮЧНЕ ПРАВО ПРОДАЖУ
ВАША сім’я ростиме в душевних умовах
Подумайте про це!
— Осьо, приїхали, — сказав Арні. — Сам дійти зможеш, чувак?
Я з сумнівом роззирнувся навколо в тому порожньому засніженому районі новобудов, а тоді кивнув. Краще тут, на милицях, самому, ніж у тій страшній машині. Я відчув, як на моєму обличчі розпливається велика штучна посмішка.
— Аякже. Дякую.
— Дихання відсутнє, — Арні допив пиво, і Лебей викинув бляшанку на заднє сидіння. — Ще один мертвий солдат.
— Ага, — мовив я. — З Новим роком, Арні.
Намацавши ручку дверцят, я відчинив їх. Не знав навіть, чи зможу вийти й спертися на милиці, так сильно в мене тремтіли руки.
Лебей з вишкіром дивився на мене.
— Деннісе, ти просто будь на моєму боці, — попередив він. — Ти ж знаєш, що стається з гівнярами, які йдуть проти мене.
— Так, — шепнув я. Бо добре це знав.
Виставивши костури назовні, я всім тілом подався вперед, абсолютно не думаючи, є внизу лід чи нема. Милиці витримали. І щойно я опинився надворі, як світ навколо зазнав карколомної метаморфози. Увімкнулося світло — хоча, звісно, воно горіло весь час. Моя сім’я переїхала в район Мейплвей у червні 1959-го, за рік до мого народження.
Ми й досі там жили, але в 1963-му чи щонайпізніше в 1964-му район утратив назву «Мейплвей».
За межами машини я бачив перед собою власний будинок на своїй цілковито нормальній вулиці — просто собі частині міста Лібертівілль, штат Пенсильванія. Я озирнувся на Арні, майже очікуючи побачити знову Лебея, пекельного таксиста з його присмерковими пасажирами, давно й надійно мертвими.
Але за кермом сидів
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крістіна», після закриття браузера.