Читати книгу - "Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско"

Я вийшов од нього ще більш засмучений, аніж раніше; я навіть розкаювався, що довірив йому свою таємницю. Він не порадив мені абсолютно нічого, що могло б допомогти нам у біді, і я страшенно боявся, що він порушить обіцянку – нічого не говорити Манон. Дізнавшись про його істинні почуття, я побоювався також і того, аби він не здійснив висловленого ним наміру витягнути з Манон вигоду, вирвавши її з моїх рук, або у крайньому разі – давши їй пораду покинути мене заради якого-небудь багатого і удачливішого коханця. Невідступні роздуми на цю тему тільки посилили мої муки і знову довели мене до відчаю, в якому я перебував увесь ранок. Кілька разів спадало мені на думку написати батькові й новим удаваним розкаянням домогтися від нього грошової допомоги; але я одразу ж згадав, як, при усій своїй доброті, він півроку протримав мене в тісній комірчині за першу мою провину; я був цілком упевнений, що після скандальної втечі з семінарії він обійдеться зі мною ще суворіше.

Врешті-решт, у сум’ятному моєму стані мене осінила думка, яка відразу принесла мені заспокоєння, і я не розумів навіть, як вона раніше не запала мені в голову; думка ця полягала в тому, щоби звернутися до мого друга Тібержа, в якому я не сумнівався завжди знайти те саме гаряче дружнє співчуття. Немає нічого чудовішого і ніщо не робить більшої честі доброчесності, ніж довіра до людей, чесність яких наперед відома; знаєш, що, звертаючись до них, можна нічого не побоюватись: якщо вони і не в змозі запропонувати допомогу, можна бути впевненим принаймні, що завжди зустрінеш з їхнього боку доброту і співчуття. І серце, яке так старанно замикається перед іншими людьми, мимоволі розкривається у їх присутності, подібно до квітки, що розпускається під благотворним впливом весняних ласкавих променів сонця.

Я побачив божественний промисел у тому, що так до речі згадав про Тібержа, і вирішив знайти способи побачитися з ним іще до вечора. Я негайно повернувся додому, щоб написати йому записку і призначити місце зустрічі. Я просив його тримати все у суворій таємниці, що було найважливішою послугою в моєму становищі.

Радість, що вселилася надією побачитися з ним, згладила риси скорботи, які Манон неодмінно б помітила на моєму обличчі. Я повідомив її про наше нещастя в Шайо як про дрібницю, що не мусила її тривожити: і оскільки Париж був місцем повсякчасних її мрій, вона не висловила ніякої досади, що нам доведеться залишитися тут доти, доки в Шайо не виправлять декількох незначних ушкоджень, заподіяних пожежею.

Через годину я отримав відповідь від Тібержа; він обіцяв прийти на призначене місце. Я кинувся туди з нетерпінням. Мені було, щоправда, дуже соромно показатися на очі другові, сама присутність якого була явним докором моїй розбещеності; але впевненість у доброті його серця й турбота про Манон підтримували в мені мужність.

Я просив його чекати мене в саду Пале-Рояля.[113] Він був уже там до мого приходу. Ледве побачивши мене, Тіберж кинувся в мої обійми. Він довго не випускав мене з рук, і сльози його окропили моє лице. Я сказав, що мені совісно зустрітися з ним, і я гірко розкаююсь у своїй невдячності; що передусім заклинаю його сказати мені, чи смію я ще вважати його другом після того, як, по всій справедливості, заслужив утрату його пошани та любові. Він відповів мені в найласкавіших висловах, що нічого не може спонукати його відмовитися від цієї дружби; що самі мої нещастя і, якщо дозволено йому буде сказати, мої помилки та моє падіння посилили його ніжність до мене; але ніжність його змішана з живою скорботою, яку, природно, відчуваєш, коли дорога людина гине у тебе на очах, а ти не в змозі допомогти їй.

Ми сіли на лаву. «На жаль! – сказав я з глибоким зітханням, – співчуття ваше має бути безмежне, дорогий мій Тіберже, якщо, як запевняєте ви, воно дорівнює моїм мукам. Соромлюся розкрити їх перед вами, бо признаюся, що вони викликані негідною причиною; проте наслідки такі сумні, що зворушать навіть тих, хто любить мене менше, ніж ви».

Він попросив мене розповісти йому відверто, на знак нашої дружби, все, що сталося зі мною з часу мого зникнення із семінарії. Я задовольнив його цікавість і, не намагаючись спотворювати істину чи виправдовуватись у своїх помилках, розповів історію любові моєї з усією пристрастю, яку вона мені вселяла. Я зображував її як один із тих ударів долі, які ведуть людину до загибелі і від яких доброчесність так само безсила захиститися, наскільки мудрість безсила їх передбачити. Я накидав перед ним переконливу картину моїх гризот, побоювань, відчаю, якого я зазнав за дві години до зустрічі з ним і який знову чекає мене, якщо друзі так само безжально відвернуться від мене, як відвернулася доля; врешті-решт, я так розжалобив мого доброго Тібержа, що скорбота його за мною зрівнялася з власною моєю скорботою.

Він невпинно обіймав, підбадьорював і утішав мене; але оскільки він увесь час наполягав на моєму розлученні з Манон, я дав йому ясно зрозуміти, що вважаю саме розлуку з нею найбільшим нещастям і готовий краще зустріти не тільки злидні, але навіть найлютішу смерть, ніж прийняти ліки нестерпніші, ніж усі мої біди, разом узяті.

«Поясніть же мені, – сказав він, – якої допомоги в змозі я вам надати, якщо ви повстаєте проти усіх моїх пропозицій?» У мене не вистачило духу зізнатися, що я потребую допомоги його гаманця. Нарешті він сам здогадався про це; і, признавшись, що, здається, зрозумів мене, деякий час мовчав із виглядом людини, що вагається між двох рішень. «Не думайте, – заговорив він знову, – що моя задумливість виникає від охолодження дружби; але перед яким вибором ви мене ставите, якщо я мушу або відмовити вам у єдиній допомозі, яку вам бажано прийняти, або порушити свій обов’язок, надавши його вам: бо чи не означає взяти участь у вашому аморальному житті, сприяючи вашій упертості в цьому?»

«В той же час, – вів далі він після хвилинного роздуму, – я уявляю собі, що, можливо, саме злидні вас повергають у той несамовитий стан, який позбавляє вас свободи кращого вибору. Лише при душевному спокої можна оцінити мудрість та істину.