Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

на увазі, суттєвіше для людини, котра прагне стати романістом. Очевидно, що стимулом для Готорна, вихідною точкою для нього зазвичай були ситуації. Ситуації, а не характери. Готорн спочатку вигадував — можливо, несамохіть — якусь ситуацію, а потім шукав характери, які б її втілили. Я не романіст, але підозрюю, що жоден романіст так не чинить: «Я вважаю, що Шомберґ реальний», — писав Джозеф Конрад про одного з найприкметніших персонажів свого роману «Victory»[336], і таке міг би чесно стверджувати будь-який романіст про будь-якого персонажа. Пригоди «Дон Кіхота» вигадані не надто вдало; мляві, антитетичні діалоги-міркування — здається, так визначає їх автор — грішать неправдоподібністю, а проте немає сумніву в тому, що Сервантес добре знав Дон Кіхота й міг вірити в нього. Наша віра у віру романіста вища за всі недоречності та похибки. Що важать неймовірні або безглузді вчинки, якщо ми знаємо, що автор вигадав їх не для того, аби вразити нас, довірливих, а щоб окреслити своїх персонажів. Що важать дрібні скандали й таємничі злочини, які відбуваються при уявному данському дворі, якщо ми віримо в принца Гамлета. А Готорн, навпаки, спочатку вигадував ситуацію або низку ситуацій, а вже потім створював людей, яких вимагав його задум. Цей метод дозволяє створювати чудові оповідання, бо в них, з огляду на їхню стислість, сюжет помітніший за дійових осіб, але не романи, структура яких (якщо вона є) проступає лише наприкінці і де один невдалий персонаж може заразити неправдоподібністю всіх інших, які діють поряд з ним. З наведених міркувань заздалегідь можна зробити висновок, що оповідання Готорна переважають романи Готорна. Гадаю, так воно і є. У двадцяти чотирьох розділах «Червоної літери» чимало написаних міцною й емоційною прозою пасажів, що закарбовуються в пам’яті, але жоден з них не зворушив мене так, як дивна історія Векфілда з «Twice-Told Tales»[337]. Готорн прочитав в одному щоденнику — або заради своїх літературних цілей вигадав, нібито прочитав у одному щоденнику, — про якогось англійця, котрий без жодних на те підстав залишив дружину, оселився неподалік від свого дому і там, непомітно для всіх, прожив двадцять років. За ці довгі роки він щодня проходив повз власний дім або дивився на нього з-за рогу і часто бачив свою дружину. Коли його вже вважали мертвим, коли його дружина змирилася зі своїм удівством, він одного дня прочинив двері свого дому й увійшов. Просто, начеб його не було там лише кілька годин. (І до дня своєї смерті він залишався зразковим чоловіком.) Готорн із хвилюванням прочитав про цей дивний випадок і спробував зрозуміти, уявити його. Він розмірковував над цією темою; оповідання «Векфілд» — здогадна історія цього самітника. Тлумачень цієї загадки може бути безліч; побачимо, яке дав їй Готорн.

Він уявляє Векфілда людиною лагідною, боязкою, а проте зарозумілою, егоїстичною, схильною до хлопчачих секретів, здатною робити таємницю з будь-якої дрібниці; людиною млявою, з уповільненою уявою та розумом, котра, проте, здатна на тривалі, марні, позбавлені логічного завершення та химерні роздуми; чоловіком, який зберігає вірність дружині через лінощі. Одного жовтневого надвечір’я Векфілд прощається з дружиною. Він каже їй — пам’ятаймо, що дія відбувається на початку XIX століття, — що їде кудись у диліжансі й повернеться щонайпізніше за кілька днів. Дружина, знаючи його схильність до безневинних таємниць, не запитує про причини поїздки. На Векфілді чоботи, циліндр, пальто; він тримає парасоль і валізу. Векфілд — і це викликає моє захоплення — досі не знає сам, що неминуче має статися. Він іде, маючи більш-менш твердий намір збентежити або здивувати дружину, поїхавши на цілий тиждень з дому. Він виходить, зачиняє надвірні двері, тоді прочиняє їх на якусь мить і посміхається. Минуть роки, а дружина все ще згадуватиме цю останню посмішку. Вона уявлятиме чоловіка в труні із застиглою посмішкою на обличчі або в раю, на небі, з посмішкою лукавою та спокійною. Всі вважатимуть його мертвим, а вона згадуватиме цю посмішку й гадатиме, що, можливо, вона не вдова. Векфілд, трохи попетлявши, під’їздить до помешкання, яке приготував заздалегідь. Вмостившись біля коминка, він посміхається; він неподалік від свого дому, мета поїздки досягнута. Він вагається, вітає себе, йому здається неймовірним, що він уже тут. Йому лячно, що хтось може побачити й виказати його. Мало не шкодуючи про свій вчинок, він лягає спати; лежачи в широкому ліжку, простягає руки й голосно промовляє: «Наступної ночі я не спатиму сам». На завтра він прокидається раніше, ніж зазвичай, і збентежено запитує себе, що робити далі. Він знає, що має якусь мету, але йому важко її визначити. Зрештою він розуміє, що його мета — з’ясувати, яке враження справить на зразкову дружину, пані Векфілд, тиждень удівства. «Постежу здаля за моїм домом», — бурмоче він. Вийшовши на вулицю, він абстрагується; зненацька помічає, що звичка підступно привела його до власного дому, і він уже наміряється ввійти. Він перелякано відступає. Чи не бачив його хтось раптом? Чи не переслідуватимуть його? На розі він озирається й дивиться на свій дім; той здається йому якимось іншим, тому що він сам зробився іншим, одна-єдина ніч змінила його, хоча сам він не здогадується про це. В його душі сталася моральна зміна, яка прирече його на двадцять років вигнання. Ось тут і починається насправді тривала пригода. Векфілд купує руду перуку. Він змінює свої звички; через деякий час він уже веде новий спосіб життя. Його непокоїть думка, що його відсутність не приголомшила достатньо пані Векфілд. Він вирішує не повертатися додому, поки не налякає її як слід. Одного дня в його дім заходить аптекар. Іншим разом — лікар. Векфілд засмучений, але боїться, що його несподівана поява може загострити хворобу. Захоплений цією думкою, він зволікає; раніше він думав: «Я повернусь за кілька днів», тепер — «за кілька тижнів». Минають десять років. Він уже давно не усвідомлює, що поводиться дивно. З усією млявою пристрастю, на яку здатне його серце, Векфілд продовжує любити свою дружину, а вона поступово забуває його. Одного недільного ранку вони зустрічаються на вулиці, серед лондонського сум’яття. Векфілд схуд, він крокує, заточуючись, мовби ховаючись чи тікаючи від когось; його похнюплене чоло вкрите зморшками; обличчя, колись простацьке, тепер — внаслідок його незвичного вчинку — теж здається незвичним. Його маленькі очі дивляться насторожено або він їх ховає. Дружина зробилась огрядною; в руках у неї молитовник, і вся вона, здається, уособлює спокійне й покірливе вдівство. Вона звикла до смутку й, можливо, не проміняла б його на щастя.