Читати книгу - "Алеф. Прозові твори"

зневажливим тлумаченням, алегорія перетворюється на загадку — більш просторікувату, мляву та нудну, ніж інші. Це був би такий дикунський або наївний жанр, відступ від естетичних норм. Кроче сформулював свій негативний відгук 1907 року; а проте ще 1904 року Честертон таку думку спростував, однак Кроче не знав про це. Така вже роз’єднана й неосяжна література! Написана Честертоном сторінка міститься в монографії про художника Вотса, знаменитого в Англії наприкінці XIX століття й звинуваченого, як і Готорн, у схильності до алегорії. Честертон визнає, що Вотс вдавався до алегорій, однак заперечує, що цей жанр вартий осуду. Він вважає, що реальність надзвичайно багата і людська мова неспроможна вичерпати її запаморочливі глибини. Він пише: «Людина знає, що в душі є барви, більш бентежні, більш незліченні та незнані, ніж барви осіннього лісу. А проте вона вірить, що ці барви з усіма їх змішаннями та переливаннями можна точно відтворити з сумнівною допомогою буркотіння або вереску. Вона гадає, нібито з нутра якогось біржовика насправді виходять звуки, що відтворюють усі таємниці пам’яті й усі муки пристрасті…» Насамкінець Честертон виводить, що можуть існувати різні мови, котрі якимось чином відповідають цій незбагненній дійсності; і серед цих багатьох — мова алегорій та притч.

Інакше кажучи, Беатріче — не символ віри, не силуваний і безпідставний синонім слова «віра»; насправді в світі існує щось таке — якесь особливе почуття, внутрішній поступ, низка аналітичних станів, — що можна позначити двома символами: перший, досить убогий, — це слово «віра»; другий — Беатріче, славетна Беатріче, котра спустилася з неба й увійшла до Пекла, щоб урятувати Данте. Не знаю, наскільки точна теза Честертона; знаю, однак, що алегорія тим краща, чим важче звести її до схеми, до холодного вогню абстракцій. Є письменники, котрі мислять образами (приміром, Шекспір або Донн, або Віктор Гюґо), і письменники, котрі мислять абстракціями (Бенда{590} або Бертран Расел); а priori перші нічим не кращі за других, але коли абстрагований, розсудливий письменник хоче бути також вигадником або хоче, щоб його вважали таким, якраз і відбувається те, про що попереджав Кроче. Відзначимо, що логічний процес прикрашається та видозмінюється автором «на сором для розуміння читача», — як зазначив Вордсворт. Як очевидний зразок цієї вади можна навести приклад Хосе Ортеґи-і-Ґассета, чий здоровий глузд захаращується важкими й недоречними метафорами; таке часто трапляється і з Готорном. В усьому іншому ці письменники — антагоністи. Ортеґа здатний розмірковувати — добре чи погано, — але не вигадувати; Готорн був людиною уяви — постійної та своєрідної, — яка, однак, опиралася розуму. Не скажу, що він був нерозумний; я лише кажу, що він думав образами, інтуїцією, як зазвичай думають жінки, не вдаючись до діалектичного мислення. Йому зашкодила одна естетична помилка: пуританське бажання перетворювати кожну вигадку на притчу спонукало його додавати до них напучення, а часом перекручувати їх і спотворювати. Збереглися чернетки, де він стисло занотовував сюжети; в одній з них, за 1836 рік, зазначається: «Змія живе у шлунку людини, вона харчується тим, що та перетравлює від п’ятнадцяти до тридцяти п’яти років, завдаючи їй страшних мук». Цього було б досить, однак Готорн вважає за необхідне додати: «Це могло б бути символом заздрощів або ще якогось злосливого почуття». Інший приклад, цього разу датований 1838 роком: «Відбуваються дивні, загадкові, жахливі речі, які руйнують щастя героя. Той звинувачує таємних ворогів, але зрештою розуміє, що він сам винуватець і причина своїх нещасть. Мораль: наше щастя залежить від нас самих». Ось іще приклад, за той самий рік: «Один чоловік, коли не спить, думає про друга добре й повністю йому довіряє, одначе його непокоять сни, в яких друг поводиться, наче смертельний ворог. Зрештою з’ясовується, що справжнім є той характер, який йому снився. Сни мали підставу. Поясненням може бути інстинктивне усвідомлення істини». Насправді кращі ті чисті фантазії, які не потребують виправдання або моралі й за якими немає нібито нічого, крім непевного жаху. Нотатка 1838 року: «В людському середовищі уявити людину, чия доля та життя повністю залежать від іншої людини так, начеб ці двоє перебували в пустелі». А ось іще одна, варіант попередньої, зроблена Готорном через п’ять років: «Людина сильної волі наказує іншій, морально залежній від неї людині, зробити певний вчинок. Той, хто віддав наказ, помирає, а інший до кінця своїх днів продовжує його виконувати». (Не знаю, в який спосіб Готорн виклав би цей сюжет; не знаю, чи вирішив би він, що вчинок має бути банальним, чи певною мірою жахливим або фантастичним, чи, можливо, принизливим). Ось іще одна нотатка, темою якої також є рабство, залежність: «Один багач заповідає свій дім бідному подружжю. Бідняки переїздять у цей дім; їх зустрічає похмурий прислужник, якого, згідно із заповітом, їм заборонено звільняти. Прислужник тероризує їх; зрештою з’ясовується, що це і є той чоловік, котрий заповів їм дім». Наведу ще два досить цікаві записи, темою яких (до якої зверталися також Піранделло{591} та Андре Жід) є збіг або змішання плану естетичного та плану буденного, реальності та мистецтва. Ось перший приклад: «Двоє людей чекають на вулиці якоїсь події й появи головних дійових осіб. Тимчасом подія вже відбувається, і вони самі є дійовими особами». Інший, більш складний: «Людина пише оповідання й переконується, що дія розвивається всупереч її намірам; персонажі діють не так, як вона хотіла б; відбуваються непередбачені речі і наближається катастрофа, якої вона марно намагається уникнути. Це оповідання може передрікати її власну долю, і одним із персонажів є вона сама». Такі ігри, такі миттєві сполучення світу вигаданого та світу реального — тобто світу, який ми в процесі читання сприймаємо як реальний, — є (або здаються нам) сучасними. Їхні витоки, їхні прадавні витоки, можливо, в тому місці «Іліади», де троянка Єлена плете килим, і візерунок, що його вона робить, складають битви та лихоліття самої Троянської війни. Ця ознака, мабуть, вплинула на Верґілія: в «Енеїді» той пише, що Еней, воїн, котрий брав участь у Троянській війні, приплив до Карфагена і в храмі побачив мармурові статуї, що відтворювали епізоди цієї битви, й серед численних фігур воїнів знайшов і власну фігуру. Готорн полюбляв ці контакти вигадки й реальності, такі собі мистецькі відбитки та подвоєння; з наведених мною нотаток також помітна його схильність до пантеїстичної точки зору про те, що кожна людина — це й інші люди, що одна людина — це всі люди.

У цих нотатках можна помітити й дещо суттєвіше за подвоєння та пантеїзм — я маю