Читати книгу - "Olya_#1"

по вищерблених біластих сходах униз. Тут сходи перейшли в таку собі стежечку з відполірованих мармурових плит — таких самих потрісканих. Стежечка звивалась між мілких калюжок, а по біластій породі стін так само гуляли оті тремтливі полиски, немовби від багаття або чого такого… от тільки ніякого багаття не було. Тремтливе світло просто собі гуляло печерою, мішаючись із низькими пасмами понурої мли…

Підошви Олиного скафандру стишували її кроки, а от Янсон все бухкав та ковзав своїми кросівками по знівеченому мармуру, породжуючи громове відлуння…

Кап-кап!..

Ковз-ковз…

Гух-гух!..

Бух-бух!..

Волога, цвіль, калюжки, бліді й лякливі полиски вогню…

Скоро печера почала різко розширятись і якось ніби вирівнюватись — мармуровий грот робився все більш окультуреним, обтесаним, і вони вдвох врешті вийшли у щось на кшталт високої, вельми просторої галереї. Тут було ще світліше, не так вогко, стежечка розширилась до майданчика і привела їх до нових, більших та ширших мармурних сходинок, що завершувались масивними височенними кам’яними дверима. Над тими дверима у вигляді козирка нависав величезний, дещо скошений синьо-червоний ромб, грані якого заледве промінились мертвенним сяйвом. Той ромб з обох сторін від дверей тримали на плечах та руках мармурові фігури атлантів. То були оголені, застиглі в якихось напружених, вимучених позах хлопець та дівчина. Довгі закудлані пасма спадали на їхні вродливі лиця та обвивали їм шиї, а очі в обох були стомлено примружені. Вони ледь пригинались під ваготою ромба (дівчина — трохи дужче), а їхні довершені тіла немовби звело скаженою судомою — одначе на змучених лицях застигли такі солодкаві та навіть хтиві гримаси, що здавалося, ніби тримання ромба завдає їм обом якоїсь нереальної, просто таки неможливої насолоди…

Оля з Янсоном піднялись по сходах, і якраз напроти атлантових ніг їх спинив громовий голос. Атлант-дівчина, так і не розплющуючи примружених очей, розверзла мармурові уста і змучено простогнала:

— Лише дівчина.

А атлант-хлопець додав:

— Вас проведуть.

І втомлено зітхнув.

Янсон ніяково потоптався по тому мармурному ганку…

- Ідіть, — заспокійливо кивнула йому Оля.

— Займусь нашою справою, — так само ніяково кивнув він і збіг по сходинках униз.

У ту ж хвилю височенні двері з неабияким гуркотом та скреготом розійшлися і зазіяли непроглядною могильною тьмою… І Оля увійшла в тую тьму.

19.

Оля увійшла в тую тьму і двері за її спиною закрились із таким же немислимим гулом та скреготом. Вона звичним рухом обхопила лікті долонями і стала чекати в тій пітьмі. Через мить перед нею розійшлися такі самі височенні стулки і явили їй тісний, викладений цеглою коридорчик. Вона неспішно покрокувала ним до якоїсь далекої світлової плями. Цегла стін була нерівна, подекуди полущена, а вище, під самою стелею, в ній зіяло щось на кшталт вузеньких бійниць — із них у коридор падали скошені промені денного світла. Подекуди звисали пагони плюща та ще якоїсь покрученої травиці, а в смугах світла під стелею клубочився дрібний пил…

Оля дійшла до краю коридорчика і повернула вліво. І спинилась дещо остовпіло. На широкому підвіконні, ліниво звісивши дужі ноги, сидів стрункий та патлатий світловолосий хлопчина. Він був високий, широкоплечий і досить миловидний. Його б можна було назвати живою копією отого мармурового атланта…

Особливо зважаючи на те, що він так само був АБСОЛЮТНО нагим.

Оля ковзнула розгубленим поглядом по його бронзовій засмазі і вкрай несолідно прокашлялась.

— Міс Рушді?

Хлопчина просяяв самовпевненою білозубою посмішкою і пружно скочив із підвіконня, ставши майже впритул до Олі.

— Міс Сальваторе чекає на вас, прошу за мною!

Він розвернувся і розслаблено покрокував далі коридором. Оля зиркнула йому вслід, тоді соромливо відвела погляд — почала з дещо екзальтованою цікавістю роздивлятись оцей новий коридор…

У цьому коридорі вже повсюдно плівся плющ і було багато високих вікон із широкими підвіконнями — вони тяглися одне за одним, і за ними розкидалася направду вражаюча панорама. Там виднівся зарослий густою травою пологий пагорб, а за ним хвилювалось безкрає лазурове море. До пагорба вздовж моря приступала кипарисова алея, а на його вершечку біліла витонченими колонами одинока альтанка… По полуденних, залитих світлом небесах плили рідкі купчасті хмарини, а легкий вітер доносив у коридор солоний запах моря, висохлих трав та ще чогось такого квіткового, незвичного, солодкуватого… щось загуділо коло Олиного вуха — вона різко повернулась і вгледіла, що то смугастий оклецькуватий джмелик. Він облетів навкруг її голови та й шугнув собі у вікно.

Нагий хлопчина вивів Олю на мощену каменем вуличку — вздовж неї росли ті ж таки кипариси та пінії, тягнувся цегляний паркан у людський зріст, на узбіччі буяли духмяні трави та здригався під тихим вітром алізариновий цвіт дикого олеандра. Вдалині за парканом, подалі від моря, виднівся ще один пологий пагорб із густим оливковим гаєм коло підніжжя та величною білою садибою на самому вершечку.

— Мікроклімат — що треба!.. — пробубоніла Оля сама до себе і коротко зиркнула на свого провожатого, тоді опустила погляд на кам’яну кладку дороги… Хлопчина звернув у бік отієї віддаленої садиби — там у паркані виявилось щось подібне до хвіртки. Звідти круто вниз спускались ще одні вищерблені ступені. У самому їх низу розкидалось щось на кшталт ряду купалень із білого мармуру — були лавки, ротонди з колонами, якісь статуї — цілі ансамблі їх, цегляний паркан, якісь двері в ньому — до ряду якихось прибудов. Подекуди шуміли фонтани, водоспади, висились кипариси, а гамірні лебедині зграї, здавалось, геть не боялись людей. А людей там було багацько…

Геть нагі хлопці та дівчата теревенили на лавках, проходжувались по буйнотравому лугу, плескались в зеленуватій воді купалень, пірнали та виринали з тої води, збирались у зграйки, бризкались, обіймались, цілувались… Гамір над тими купальнями стояв ще й який — сміх, викрики, верески, теревені, зітхання, стогін…

Оля знов без усілякої потреби прокашлялась і зійшла врешті зі сходів у густу траву. Її провожатий підбіг до одної з купалень і, запопадливо ставши на одне коліно, подав руку одній із дівчат — пишногрудій золотоволосій красуні з такою ж, як і в нього, бронзовою засмагою. Вона ліниво подала йому свою тонку правицю, і хлопчина лагідно та обережно витяг дівчину з зеленуватої води — опустив стрункими ніжками на білосніжний мармур, а сам тут же шубовснув у зеленувату воду всім своїм ідеальним тілом.

Одначе золотоволоса не лишилася сама — звідкись уже взялися ще дві нагі дівиці, такі самі засмаглі, стрункі та пишногруді, вони