read-books.club » Сучасна проза » Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін 📚 - Українською

Читати книгу - "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"

117
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа" автора Альфред Деблін. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 141 142 143 ... 167
Перейти на сторінку:
їй радість. А ті, хто це чують, заплющують очі, бо таке годі витримати.

Повільно, повільно співає Смерть, лиха блудниця Вавилон слухає її, повелителі бурі слухають її.

«Я стою тут і мушу взяти до уваги: ось лежить Франц Біберкопф, який більше не дорожить ні своїм життям, ні своїм тілом. Хоч би де він зараз був, тепер він знає, куди йде і чого хоче».

Безперечно, це гарний спів, та чи чує його Франц, і що означає ця пісня Смерти? Якщо таке надрукувати у книжці або прочитати вголос, то це звучить, як поезія, подібні пісні компонував Шуберт, «Смерть і дівчина», але до чого тут це?

Я хочу сказати лише щиру правду, лише щиру правду, і ця правда полягає в тому, що Франц Біберкопф чує Смерть, цю Смерть, що співає затинаючись, весь час повторюючи слова, як та пилка, що вгризається в дерево.

«Я мушу взяти до уваги, Франце Біберкопф, що ти лежиш тут і просишся до мене. Ти правильно зробив, Франце, що прийшов до мене. Як може жити людина, якщо не звернеться до Смерти? До істинної Смерти, до справжньої Смерти. Все своє життя ти беріг себе. Берегти, берегти себе — така боязка потреба людей, тому вони тупцюють на місці й далі не рухаються.

Коли Людерс обдурив тебе, я вперше заговорила до тебе, але ти запив і таким чином зберіг себе! Ти втратив руку, твоє життя було в небезпеці, Франце, але маєш зізнатися, що й тоді ти жодної миті не думав про смерть, все це я насилала на тебе, але ти не хотів мене пізнавати, й коли ти здогадувався, що я поряд, то жахався і щораз тікав геть. Тобі ніколи не спало на думку зректися себе і своїх справ. Ти судомно чіплявся за свою силу та й досі ще чіпляєшся, хоча вже переконався, що жодна сила тобі не допоможе. Завжди настає така мить, коли жодна сила людині не допоможе, Смерть не співатиме тобі ласкавих пісень і не накине на шию зашморгу. Я є життям та істинною силою, нарешті ти це збагнув, нарешті більше не хочеш берегти себе».

«Що? Що ти думаєш про мене, що збираєшся зі мною робити?»

«Я є життям та істинною силою, моя сила могутніша за найтовщі гармати, ти не житимеш у мирі, не заховаєшся від мене у жодному місці. Ти хочеш випробувати себе, хочеш наважитись, життя без мене нічого не варте. Ходи-но сюди, підійди ближче, щоб ти міг побачити мене, Франце, поглянь, ти лежиш там, унизу, на дні провалля, я покажу тобі драбину, ти зможеш на все подивитися по-новому. Зараз ти піднімешся до мене, я підставлю тобі драбину, хоч ти і маєш усього одну руку, то нічого, хапайся міцніше, твої ноги сильні, хапайся міцніше, піднімайся, ходи до мене!»

«У темряві я не бачу драбини, де там вона у тебе, та й з однією рукою я не зможу вилізти».

«Ти лізтимеш не рукою, ти лізтимеш ногами».

«Я не зможу втриматися, і з того, що ти вимагаєш, нічого не вийде».

«Ти просто не хочеш до мене наближатися. Тоді я запалю світло, і ти знайдеш мене».

Тут Смерть замахнулася правою рукою, і зрозумів Франц, чому вона весь час ховала її за спиною.

«Коли бракує тобі сміливости прийти до мене в темноті, я запалю світло, повзи сюди».

І в повітрі зблиснула сокира, зблиснула й зникла.

«Повзи сюди, повзи сюди!»

Розмахнулася Смерть, занесла сокиру над головою, зараз вона опише дугу, ціле коло опише її рука так, ніби сокира вислизає у неї. Аж ось знову здіймається її рука над головою, знову свистить сокира. Зблиск — і сокира летить униз, півколом розтинає повітря, рубає, рубає, знову свист, знову свист, знову свист.

Злітає вгору, шугає додолу, рубає, злітає вгору, шугає додолу, рубає, злітає, падає, хрясь, злітає, падає і хрясь, злітає і хрясь, злітає і хрясь.

Спалахує світло, і поки злітає сокира, зблискує і рубає, Франц повзе, намацуючи драбину, і кричить, кричить, кричить Франц. Та він не відповзає назад. Кричить Франц. Смерть — ось вона!

Франц кричить.

Кричить Франц, повзе уперед і кричить.

Кричить цілу ніч. Вирушив у дорогу Франц.

Кричить аж до ранку.

Кричить цілий ранок.

Злітає, падає, хрясь.

Кричить до полудня.

Кричить по обіді.

Злітає, падає, хрясь.

Злітає, хрясь, хрясь, злітає, злітає, хрясь, хрясь, хрясь.

Злітає, хрясь.

Кричить до вечора, аж до вечора. Надходить ніч.

Кричить серед ночі Франц, серед ночі.

Його тіло і далі повзе вперед. Сокира, як на пласі, відрубує від тіла все нові й нові шматки. А тіло машинально далі просувається вперед, мусить просуватися, не може інакше. Сокира розтинає повітря. Зблискує й шугає додолу. Сантиметр за сантиметром відрубує шматки від його тіла. Але по той бік, по той бік цих відрубаних сантиметрів, його тіло живе, воно повільно повзе вперед, повільно вперед, воно не падає додолу, живе далі.

А там, по той бік, лікарі підходять до його ліжка, стоять в узголів'ї, піднімають повіки, чи ще збереглися рефлекси, промацують пульс, тонкий, як нитка, вони не чують жодного крику. Вони тільки бачать його роззявлений рот і думають, що його мучить спрага, обережно вливають йому кілька крапель, головне, щоб його не знудило, вже й те добре, що він хоч зуби розціпив. Це ж треба, якою живучою буває людина.

«Яка мука, яка мука!»

«Добре, що ти мучишся. Це найкраще, що може бути».

«Але я не хочу більше мучитися. Кінчай уже з цим».

«Що тут кінчати, воно й так уже йде до кінця».

«Кінчай вже нарешті. Це ж у твоїх руках».

«У моїх руках лише сокира, все інше — у твоїх руках».

«Що в моїх руках? Давай уже, кінчай!»

Аж тут голос заревів, він зовсім змінився. Безмежна лють, нестримна лють, скажена й нестримна, цілковито безмежна, безкрая лють насувається.

«То ось до чого вже дійшло, я стою тут і говорю з тобою. Стою тут, мов шкуродер і кат, і мушу придушити тебе, як хижу, отруйну гадину. Я гукала тебе знов і знов, а ти, певно, вважав мене грамофоном, який накручують, щоб одержати насолоду, заведеш мене — я покличу, а як набридне, знімаєш платівку Ось за що ти мене мав, ось за що ти мав мене раніше. Так було раніше, але тепер усе інакше».

«Що ж я такого зробив? Хіба недостатньо я настраждався? Я не знаю нікого, кому б прийшлося так гірко, як мені,

1 ... 141 142 143 ... 167
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін» жанру - Сучасна проза:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін"