Читати книгу - "Ежені Гранде. Селяни"

Сотня Гурдонів співала за часів Імперії, а цю пору обвинувачують у зневажанні літератури!.. Подивіться у «Вісник книжкової торгівлі», і ви в ньому побачите поеми Про Токарний верстат, Гру в шашки, Трик-трак, Географію, Друкарську оправу, Комедію тощо, не кажучи вже про такі прославлені шедеври Деліля про Жаль, Уяву, Розмову або Бершу про Гастрономію, Танцоманію тощо. Може, років через п'ятдесят будуть сміятися з тисячі поем, що підуть слідом за «Роздумами», «Східними піснями» тощо. Хто може передбачити зміни смаків, примхи моди й повороти людського духу? Покоління, приходячи, геть змітають навіть сліди усіх ідолів, яких вони знайшли на своєму шляху, і відливають собі нових богів, які в свою чергу будуть повалені.

Красивий сивенький дідусь Саркюс був одночасно відданий Феміді й Флорі, тобто законознавству і своїй теплиці. Він уже дванадцять років обдумував твір під назвою «Історія інституту мирових суддів», «політична й судова роль яких зазнала ряду змін, — казав він, — бо вони були всесильні за кодексом від брюмера IV року, а тепер цей, такий цінний для держави, інститут втратив усяке значення внаслідок невідповідності платні з такою відповідальною посадою, яку слід би зробити беззмінною». Відомий як людина великого розуму, Саркюс вважався державним діячем у салоні пані Судрі; неважко здогадатися, що він просто був найнуднішим. Про нього казали, що він розмовляє, наче з книги читає; Гобертен обіцяв йому орден Почесного легіону, але відносив це нагородження до того часу, коли сам як наступник Леклерка сяде депутатом на лавах лівого центру.

Збирач податків Гербе, дотепник, важкий товстун з маслянистим обличчям, з фальшивим чубком, золотими сергами у вухах, що вічно воювали з коміром його сорочки, віддав данину помології[100]. Пишаючись, що володіє найкращим фруктовим садом в окрузі, він знімав перші плоди через місяць після того, як вони з'являлися в Парижі; у своїх тепличках він розводив найтропічніші рослини, як-от: ананаси, гладкошкірі персики й горошок. Він з гордістю підносив пані Судрі букет полуниць, коли в Парижі вони коштували десять су за кошик.

Нарешті, в особі аптекаря, пана Вермю, Суланж мав свого хіміка, який був трохи більше хімік, ніж Саркюс — державний діяч, Люпен — співак, Гурдон-старший — учений, а брат його — поет. Проте вище міське товариство мало цінувало Вермю, а для другорозрядного він зовсім не існував. Першим інстинкт, можливо, вказував на справжню вищість цієї задумливої людини, яка не казала й слова та всміхалась на дурниці так глузливо, що до вченості її ставилися дуже підозріло, sotto voce [101] ставлячи її під запитання; щодо других, то вони не затруднювали ними своєї уваги.

Вермю був жертвою в салоні пані Судрі. Ніяке товариство не може бути повним без жертви, без якої-небудь істоти, що збуджує жаль, глузування, зневагу або покровительство. Насамперед, Вермю, вічно зайнятий розв'язуванням наукових питань, приходив з розпущеним галстуком, в незастебнутому жилеті, в якомусь зеленому, завжди брудному сюртуку. Нарешті, він подавав привід до жартів своїм обличчям, таким кислим, що дядько Гербе запевняв, начебто він зрештою перейняв фізіономію своїх покупців.

У провінції, у відсталих кутках на зразок Суланжа, аптекарі ще бувають предметом жартів, у дусі жартів з «Пурсоньяка»[102]. Ці шановні промисловці дають тим більший привід до цього, що вимагають особливої винагороди за виклики додому.

Цей маленький чоловічок, обдарований терпінням хіміка, не вмів здолати (цим словом користуються в провінції, щоб визначити знищення влади в домі) своєї дружини, жінки чарівної, веселої й до того ж прекрасної картярки (вона могла програти сорок су, нічого не кажучи), яка паплюжила свого чоловіка, переслідувала його своїми глузуваннями й виставляла його дурнем, здатним виціджувати із своїх лійок тільки саму нудьгу. Пані Вермю, одна з тих жінок, які виконують по маленьких містах роль «душі товариства», вносила в цей скромний світ багато солі, правда, тільки кухонної, але ж якої солі! Вона дозволяла собі трохи сміливі жарти, але їх їй пробачали; вона дуже мило казала кюре Топену, сивоволосому сімдесятирічному дідові:

— Цить, хлопчиську!

У суланжського мельника, який мав п'ятдесят тисяч франків щорічного прибутку, була єдина дочка, яку Люпен намічав у дружини своєму синові Аморі, з того часу, як вратив надію одружити його з мадмуазель Гобертен, а голова суду Жандрен намічав цю дівчину своєму синові, реєстратору в управлінні застав нерухомого майна, другому претендентові.

Цей мельник, якийсь Саркюс-Топен, був місцевим Нюсінженом; казали, що він тричі мільйонер, але він не хотів брати участь в яких-небудь комбінаціях, був цілком поглинутий розмелюванням хліба, зосереджуванням цієї справи в своїх руках, і відзначався цілковитою відсутністю ввічливості або гарних манер.

Дядько Гербе, брат поштмейстера в Коншах, мав приблизно десять тисяч франків річного прибутку, крім прибутку від збирання податків. Гурдони були багаті: лікар був одружений з єдиною дочкою головного лісничого старого Жандрена-Ватбле, смерті якого чекали з дня на день, а секретар був одружений з племінницею і єдиною спадкоємницею кюре абата Топена, товстого попа, що засів у своїй парафії, наче щур у сирі.

Цей спритний служитель церкви, цілком відданий вищому товариству, лагідний і ласкавий з другорозрядним, по-апостольському поважний щодо бідноти, користувався загальною любов'ю в Суланжі; родич з мельником та Саркюсами, він був своєю людиною в окрузі і належав до авонської медіократії. Він завжди обідав у гостях, наводячи економію, ходив по весіллях і йшов звідти до початку балу, ніколи не розмовляв про політику, виконував треби, кажучи: «Це моє ремесло!». В його справи не втручалися, кажучи про нього: «У нас гарний кюре!». Єпископ, який знав суланжських обивателів, не переоцінюючи цього кюре, вважав себе щасливим, що має в подібному місті людину, яка не відлякує населення від релігії, вміє наповнювати церкву й виголошувати свої проповіді перед куняючими чепцями.

Обидві дами