Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

1970-ті роки Валенса згадує, як «час самотності». За ним постійно ходили працівники Служби безпеки, а кожного, з ким він перекинувся хоч словом, «профілактували» — привозили до комісаріату і докладно розпитували, про що він розмовляв з «антидержавним елементом». І лише влітку 1978 року Валенса знайшов «своїх». Він установив контакт з Комітетом захисту робітників (КОР), організацією, створеною 1976 року інтелігентами-дисидентами для об’єднання зусиль інтелектуальної і пролетарської опозиції комуністичному режимові. Корівців була жменька — інженер Анджей Ґвязда і його дружина Йоанна, письменник Лех Бондковський, історик Александер Халль, юрист Лех Качинський (згодом — президент Польщі), медсестра Аліна Пеньковська, представниця робітничої аристократії кранівниця верфі ім. Леніна Анна Валентинович (до речі, чистокровна українка з Волині). І попри це корівці заснували дві «дочірні» організації — Вільні профспілки для робітників і Рух молодої Польщі для молоді, почали друкувати нелегальну газету «Роботнік Вибжежа» («Робітник Узбережжя»).

В середині 1980 року Валенса, за згадками товаришів, посідав у неофіційній ієрархії КОРу третє чи четверте місце. Його великій родині жилося дуже голодно — від початку року Валенса знову був безробітним, довелося навіть продати свою стару «Варшаву», яку він власноруч зібрав з кількох списаних авто за пару років перед тим і якою дуже пишався.

І тут грянув Серпень 1980-го.

1970-ті роки були періодом тимчасової стабілізації комуністичного режиму в Польщі. Команда Ґєрека з дозволу Брежнєва пішла на «сміливий» експеримент — з метою «впровадження високих технологій» набрала на Заході багатомільярдні кредити. Були висунуті гасла: «Кожній польській родині — квартиру та малий “фіат”» і «Польща стане європейською Японією». Життєвий рівень почав поступово зростати. Проте наприкінці десятиріччя з’ясувалося, що три чверті західних грошей елементарно проїли, а з високими технологіями якось не складається. Настав час віддавати борги, платіжний баланс країни тріщав по всіх швах, знову почалося зростання цін без збільшення заробітної плати, і життєвий рівень більшості поляків стрімко падав. Яскравим полум’ям розгорялися іскри невдоволення «народною» владою, які завжди жевріли в польському суспільстві, де комуністам так і не вдалося провести колективізацію сільського господарства, а найвищим моральним авторитетом залишалася католицька церква. Обрання 16 жовтня 1978 року Папою Римським поляка Кароля Войтили (вперше в історії католицької церкви) викликало на його батьківщині сплеск релігійних почуттів. Тим більше, що Іван Павло II з перших днів свого понтифікату закликав католиків за «залізною завісою» «не боятися» — ненасильницьки, але рішуче опиратися комуністичній владі. У червні 1979 року Папа здійснив перше паломництво на свою батьківщину у новій якості. І святішого отця вітали десятки мільйонів поляків.

13 серпня 1980-го, за п’ять місяців до пенсії, з Ґданської верфі ім. Леніна було звільнено члена КОР кранівницю Анну Валентинович. Того ж вечора КОР вирішив оголосити страйк на верфі, і 14 серпня він розпочався. Очолив його безробітний Лех Валенса, який приїхав на верф трамваєм і дістався на підприємство, перелізши через паркан. У перший день вимоги страйкарів були вельми скромними: поновити на роботі Валентинович, Валенсу та Колодзея (ще одного робітника, звільненого незадовго перед тим з політичних міркувань), спорудити пам’ятник жертвам Грудневого страйку 1970 року і підвищити місячну платню всіх працівників верфі на 2000 злотих (приблизно на третину). Першого дня Ґєрек зреагував на звістку про окупаційний страйк на верфі досить спокійно: «Підсипати бабла, роботяги заспокояться — і кінець скандалу». І вже 16 серпня влада згодилася з усіма вимогами страйкарів, лише підвищивши платню не на 2000, а на 1500 злотих. Валенса оголосив про завершення страйку словами: «Ми перемогли!» Але на той час страйкували вже десятки різних підприємств Ґданська й інших міст Узбережжя. Напередодні було створено Міжзаводський страйкком, головою якого обрали Валенсу. Делегати інших підприємств звинуватили своїх колег з верфі ім. Леніна у зраді. Адже влада намагалася роз’єднати страйкарів і «розбиратися» з колективом кожного підприємства окремо: комуністичні урядовці категорично відмовилися визнавати Міжзаводський страйкком і вести з ним будь-які переговори. Тут Валенса прийняв найважче рішення у своєму житті — спробував переконати товаришів з верфі продовжити страйк, не висуваючи жодних додаткових вимог для себе, а тільки із солідарності зі страйкарями інших підприємств. І це йому вдалося!

Тисячі кораблебудівників залишилися на верфі на невизначений термін — аж до спільної перемоги. Пам’ятаючи сумні уроки 1970 року, на час страйку Валенса оголосив сухий закон — якщо хтось таки намагався пронести на верф пляшку, робітнича охорона розбивала її прямо на прохідній. Влада сподівалася, що страйкарям забракне продовольства. Але десятки тисяч мешканців Ґданська й околишніх міст несли на верф усі харчі, які мали. Цілодобово біля прохідної верфі стояв велелюдний натовп, який підтримував корабелів. Страйк ширився, мов степова пожежа, — щодня до нього долучалися десятки підприємств по цілій Польщі. Всі вони посилали делегатів зі своїми вимогами до «вільного міста» Ґданська, на верф ім. Леніна. Міжзаводський страйкком розбухав, як на дріжджах. 21 серпня було сформовано президію Загальнонаціонального міжзаводського страйккому у складі 18 осіб. До неї увійшли 14 робітників, два інженери, один професор та один письменник. Головою президії обрали Леха Валенсу. Буквально за кілька днів маловідомий навіть у Ґданську простий робітник став для всієї Польщі і цілого світу символом польської свободи і польської надії.

Під час Серпневого страйку Валенса по кілька разів на день виходив з верфі, куди робітники не пускали сторонніх, на площу за прохідною. Людей було так багато, що вони стояли навіть на дошках, покладених над котлованом, викопаним напередодні страйку під фундамент магазину. Ва-ленсиній дружині Дануті врізалося в пам’ять, як під час чергової промови її чоловіка якась інтелігентна пані середнього віку, стоячи на дошці над глибокою ямою, підстрибувала і несамовито вигукувала разом з усіма: «Лешек! Свобода!» «Я дуже боялася, що дошка трісне і та пані впаде до ями, але вона абсолютно на все це не зважала», — згадувала Данута.

Міжзаводському страйккому довелося працювати практично цілодобово, щоб якось звести воєдино вимоги страйккомів