Читати книгу - "Доктор Сон"

— Я не думаю, щоб вони їх виставили. — Денові згадався черговий афоризм АА: «Нам непідвладні інші люди, місцини й речі». Як і в більшості золотих алко-самородків, у цьому також було сімдесят відсотків правди і тридцять порожнього бла-бла-бла. — У будь-якому разі, ми не можемо все проконтролювати. Давай далі.

— Приблизно за милю далі по дорозі, там є пікнікова галявина. Ти ходив туди пару разів зі своєю мамою, ще до того як вас засипало снігом на всю зиму. — Біллі на секунду замовк. — Тільки ти й вона? І ніколи твій тато?

— Він писав. Працював над п’єсою. Продовжуй.

Біллі продовжив. Ден уважно його вислухав і потім кивнув.

— Гаразд. Ти все пам’ятаєш.

— А я хіба не казав? А тепер я можу поставити запитання?

— Звичайно.

— Завтра вдень ти ще будеш здатен пройти пішки милю?

— Буду.

«Нехай би».

10

Завдяки ранньому старту — четверта ранку, задовго до першого світла, — Ден Торренс і Біллі Фрімен почали бачити затягнутий хмарою обрій вже о дев’ятій. Десь по годині, коли сіро-синя хмара розчинилася, набувши форми гірського хребта, вони зупинилися в колорадському містечку Мартенвілл. Там, на короткій (і здебільшого пустельній) головній вулиці, Ден побачив те, на що сподівався, ба навіть краще: крамницю дитячого одягу під назвою «Дитячі товари». За півкварталу далі, між ломбардом і запилюженого вигляду закладом «Відео Експрес» із приклеєним до вітрини оголошенням «ЗАКРИВАЄМОСЯ. РОЗПРОДАЄМО ГЕТЬ УСЕ ЗА НАЙНИЖЧИМИ ЦІНАМИ», стояла аптека «Мартенвілльські ліки & тощо». Ден послав туди Біллі, щоб той купив собі сонячні окуляри, а сам переступив поріг «Дитячих товарів».

Усередині вчувалися безщасні вібрації втрачених надій. Він був єдиним клієнтом. Ось вона, чиясь гарна ідея, що пішла прахом, либонь, завдяки тим великим коробкам торговельних центрів у Стерлінгу і Форт-Моргані[396]. Навіщо купувати в містечку, коли перед початком навчального року ти можеш проїхатися трішки машиною і знайти дешевші штанці чи сукенки. Ну то й що з того, що їх пошито в Мексиці або Коста-Риці? Втомленого вигляду жінка з утомленого вигляду зачіскою вийшла з підсобки за прилавок і всміхнулася Дену втомленого вигляду посмішкою. Запитала, чи може вона йому чимсь допомогти. Ден сказав, що може. Коли він розповів цій жінці, що йому потрібно, очі в неї зробилися круглими.

— Я розумію, це незвична річ, — сказав Ден, — але згляньтеся на мене наразі. Я заплачу готівкою.

Він отримав те, що хотів. У маленьких, відлеглих від великих автомагістралей крамничках втрачених надій слово на «Г» може провести далеко.

11

Коли вони наближалися до Денвера, Ден сконтактувався з Аброю. Він заплющив очі й візуалізував їм обом знане колесо. У містечку Енністон те саме зробила Абра. Цього разу було легше. Коли він знову розплющив очі, вони дивилися поза спадисту галявину за будником Стоунів на блискучу під полуденним сонцем річку Сако. Абра розплющила свої на панораму Скелястих гір.

— Вау, дядьку Біллі, вони такі красиві, правда ж?

Біллі поглянув на чоловіка, що сидів з ним поруч. Ден сидів, схрестивши ноги абсолютно невластивим йому манером, погойдуючи ступнею. Колір повернувся йому на щоки, і в очах світилася така яскрава ясність, якої там не спостерігалося всю їхню дорогу на захід.

— Авжеж, так, красиві, серденько, — промовив він.

Ден посміхнувся і заплющив очі. Коли він їх розкрив знову, здоровий рум’янець, що його була принесла на його обличчя Абра, поблякнув. «Мов троянда без води», — подумав Біллі.

— Щось було?

— Попискування, — відповів Ден. Він усміхнувся знову, але цього разу втомлено. — Як протипожежний детектор, коли в ньому треба поміняти батарейку.

— Ти гадаєш, вони його почули?

— Я дуже сподіваюся на це, — відповів Ден.

12

Роза міряла кроками простір вздовж свого «ЕрфКрузера», коли бігом прибіг Мітка Чарлі. Цього ранку Правдиві прийняли духу, на це пішли всі балони, окрім одного, що залишився в її сейфі, і тепер, додавши до того, що вона впродовж останньої пари днів приймала сама, Роза почувалася занадто наелектризованою, щоб навіть думати про те, аби сидіти.

— Що? — запитала вона. — Розкажи мені щось хороше.

— Я вловив її, як тобі це, хороше? — Сам наелектризований, Чарлі вхопив Розу за руки і закружляв, аж спурхнуло її волосся. — Я її вловив! Всього лиш на кілька секунд, але це була вона!

— Ти бачив її дядька?

— Ні, вона дивилася крізь лобове скло на гори. Сказала, що вони красиві…

— Вони красиві, — погодилась Роза. Усмішка розповзалася на її губах. — Хіба ти з цим не згодний, Чарлі?

— …і він також сказав, що вони красиві. Вони їдуть сюди, Розі! Вони насправді їдуть!

— Вона взнала, що ти там був?

Чарлі її відпустив, насуплений.

— Напевне я сказати не можу… Дідо Флік, той, либонь, міг би…

— Скажи мені просто, як ти вважаєш.

— Мабуть, ні.

— Цього мені наразі достатньо. Піди кудись у тихе місце. Кудись, де ти зможеш зосередитися і ніхто тобі не заважатиме. Сиди й слухай. Якщо — коли — ти вловиш її знову, дай мені знати. Я не хочу втрачати її слід, якщо можу цьому зарадити. Якщо тобі потрібно ще духу, тільки скажи. Я трішки приберегла.

— Ні, ні, мені нормально. Я слухатиму. Я прислухатимуся щосили!

Мітка Чарлі видав доволі дикий регіт і чкурнув геть. Роза подумала, що він не має уявлення, куди саме побіг, та їй це було байдуже. Аби лише він слухав.

13

Опівдні Ден із Біллі вже були біля підніжжя схожих на праски Флатіронів[397]. Дивлячись, як дедалі ближчають Скелясті гори, Ден думав про всі ті довгі роки своїх блукань, коли він їх уникав. Це, в свою чергу, нагадало йому якийсь нібито вірш, де йдеться про те, як ти можеш втікати роками, а в кінці завжди опиняєшся сам на сам із собою в якомусь готельному номері з голою лампочкою, що звисає на дроті зі стелі, і револьвером, що лежить на столі.

Оскільки час ще мався, вони звернули з прямої автостради і заїхали в Боулдер. Біллі був голодним. Ден ні… але йому було цікаво. Біллі зупинив пікап на стоянці біля закладу з сендвічами, та коли