Читати книгу - "Викрадачі"

у вечірній сюртук, а Беатрисі все бачиться його потертий костюм, закритий робочою блузою. Він підводить погляд на неї та з посмішкою пропонує почитати вголос. Вона погоджується. Це «Червоне й чорне», вона читала роман уже двічі (перший раз сама, а другий для татуся) й була дуже зворушена, хоча бідолашний Жульєн часами її дратував. Наразі вона неспроможна слухати.

Натомість вдивляється в його губи, відчуваючи власну тупість, сумну неспроможність вловлювати сенс слів. За кілька хвилин він відкладає книгу.

— Люба, ти взагалі не чуєш, що я читаю.

— На жаль, так і є.

— Оскільки я впевнений, що це не з вини Стендаля, то виходить, винен я. Зробив щось не так? Гаразд, знаю, що дійсно зробив.

— Дурниці! — Вона близька до істерики — настільки, наскільки це можливо в межах пристойності, тому що в кімнаті присутні й інші постояльці. — Припиніть.

Він дивиться на неї, примруживши очі.

— Що ж, тоді я припиняю.

— Вибачте мені, будь ласка, — вона промовляє це тихим голосом і смикає мереживо, яким прикрашена спідниця. — Просто ви собі не уявляєте, яке враження справляєте на мене.

— Напевно, я тебе дратую? — Але впевнена посмішка розсіює її сумніви: він чудово розуміє, що привернув її увагу. — Тоді, дозволь, я тобі почитаю щось інше. — Він шукає серед стареньких томиків на хазяйських полицях. — Дещо величне. «Міфи Греції».

Вона влаштовується зручніше, міцно обпирається об спинку, але Олів’є одразу вибирає міф із подвійним значенням.

— «Леда й Лебідь. Леда була молодою жінкою дивовижної краси, і могутній Зевс, побачивши її здалеку, захопився нею. Прийняв він вигляд лебедя й кинувся до неї…»

Олів’є, піднявши очі від книги, поглянув на Беатрису.

— Нещасний Зевс! Він не здатен був опанувати себе.

— Нещасна Леда, — стримано виправляє вона; мир між ними відновлений. Беатриса відрізає своїми маленькими ножицями нитку. — То була не її провина.

— А ти гадаєш, Зевсові подобалося бути лебедем, якби не залицяння до Леди? — Олів’є різко розкрив книгу знову, поклав на коліно. — А втім, йому, напевно, подобалося все, що б він не робив — за винятком, можливо, покарання інших богів, коли в тому виникала потреба.

— А я в цьому не впевнена, — заперечує Беатриса, просто задля задоволення від суперечки; чому з ним завжди так приємно сперечатися? — Можливо, йому більше сподобалося б завітати до красуні Леди у вигляді людини, а може, йому хотілося бодай на кілька годин зробитися звичайною людиною, яка живе звичайним життям.

— Ні, ні, — Олів’є бере книгу в руки. Потім знову відкладає. — Вибач, але я не можу із цим погодитися. Ти тільки уяви, як це приємно — бути лебедем, ширяти крилами над горами й лісами, розшукуючи її.

— Ну, напевно, так.

— Із цього вийшла б дивовижна картина, правда? Якраз така, яку журі Салону неодмінно вітатиме. — Він на хвилину замовк. — Цей сюжет, звісно, вже використовували раніше. Але можна ж поглянути на нього свіжим оком, написати в новому стилі. Старий сюжет, проте написаний для нової доби, більш природно, а?

— Дійсно, чому б вам не спробувати? — Вона відкладає ножиці й дивиться на Олів’є. Його присутність, його натхнення сповнюють Беатрису почуттям любові, воно перехоплює їй горло, стає гаряче очам, розливається тепло всім тілом; вона зручніше розкладає вишивання на колінах.

— Ні, — відказує він. — Це може виконати лише художник, сміливіший за мене. Такий, хто дуже любить лебедів і має безстрашний пензель. Наприклад, ти.

Вона хапається за свою роботу, за голку, за шовк.

— Це безглуздо. Хіба я зможу написати таку картину?

— З моєю допомогою — зможеш.

— Ах, не зможу! — Вона мало не назвала його «миленький», вчасно прикусивши язика. — Я ще жодного разу не бралася за такі полотна, з настільки складним сюжетом; до того ж, потрібна буде натурниця для Леди, зрозуміло, а ще й відповідний краєвид.

— Більшу частину можна писати на природі, — Олів’є дивиться їй прямо в очі. — Можливо, у тебе в саду? Це тільки сприятиме свіжому погляду. А лебедя можна написати в Булонському лісі — ти вже це робила, й так вдало! За натурницю ж можна використати служницю, як ти вже не раз робила.

— Але це настільки… не знаю, як сказати. Сюжет надто складний для мене… для жінки взагалі. Хіба зможе мадам Рів’єр подати таку картину до Салону?

— Про це вже нехай вона сама потурбується, а тобі немає про що хвилюватися. — Він говорить серйозно, але на вустах грає ледь помітна посмішка, очі посвітлішали. — Чого боятися, коли я буду поруч? Хіба ти не вмієш ризикувати? Бути сміливою? Хіба не існує речей важливіших за думку світу, речей, за які варто братися й плекати дбайливо?

Ось вона, слушна мить. Його заохочення, її переляк, жага кохання — все разом підступає до серця.

— Якби ви були поруч?

— Саме так. Тоді ти не боялася б?

Беатриса примушує себе подивитися на нього. Вона тоне. Він же одразу здогадається, що вона бажає його, палко-палко бажає, як не уникала б сказати про це словами.

— Не боялася б, — повільно вимовляє вона. — Якби ви були поруч, я б не боялася. Гадаю, я нічого б не боялася взагалі, якби ви були поруч.

Він витримує її погляд, і Беатрисі подобається, що він не посміхається. У його очах немає будь-якого блиску перемоги, нічого такого, що можна приписати самовдоволенню. Якщо вже казати відверто, у нього ось-ось навернуться сльози.

— Тоді я тобі допомагатиму, — промовляє він так тихо, що вона ледь розрізняє слова.

Вона нічого не відповідає на це, сама ладна розплакатися.

Довгу хвилину Олів’є дивиться на неї, потім знову бере книгу.

— Тож хочеш ти почути розповідь про Леду?

Розділ 87

Марлоу

Пообідали ми за столиком біля стійки бару у вестибюлі, біля відкритої стіни готелю, де чутно було, як гучно б’ються в берег уже невидимі хвилі, й бачити, як тріпоче під поривами вітру довге листя пальм. Легкий денний бриз перетворився на справжній вітер, який тріпав листя, й гучний шелест не поступався шуму океанських хвиль; мені знову згадався «Лорд Джім». Запитав у Мері, що вона наразі читає, й Мері переповіла мені якийсь сучасний роман, про який я навіть не чув — англійський переклад молодого в’єтнамського письменника. Моя увага поділялася між її словами та її затіненими очима — на столі палахкотіла єдина свічка — й вузькими вилицями. Офіціанти біля стійки бару залізли на стілець, щоб запалити вогонь у двох кам’яних чашах над полицями з келихами й пляшками: хтось із дизайнерів вигадав такий театральний ефект, щоб нагадувати про майя та ацтеків.