Читати книгу - "На уходах"

Табір рушив далі в дорогу і йшов аж до самого вечора.

Тут, де тепер стали на нічліг, не було зовсім води. Усіх мучила спрага. Люди хапали з трави росу, щоб хоч трохи відсвіжити спечені на вугіль уста.

Івась з’їв знову шматок печеної конятини, і зараз заснув твердим сном. І так тривало чотири дні. Івась так поранив собі ноги, що за кожним кроком чув великий біль. З ніг текла кров, а не було чим позавивати ран, не було перед ким пожалуватися, бо всі терпіли те саме, а татари не звертали на це уваги.

Четвертого дня станув табір на довший відпочинок.

Татари порозпинали свої шатра, а з недалекого лісу стягали дерево на паливо. Опісля показалося, що татари не задля самого спочинку тут розтаборились. Вони зараз порозпускали загони у всі сторони на нові грабунки. Із табору видно було зараз першого вечора луну від пожарів по всіх сторонах. Усі знали, що це значить і дожидали нових товаришів по недолі.

Бранці стали згодом звикати до свого нещастя. Почулись розмови, зразу шепотом, а опісля й голосніші.

Кожне говорило про свою біду. Те саме було і між хлопцями. Івась звернув увагу на одного ровесника, який припав йому до серця. Оба були на себе схожі, мов рідні брати, і ростом, і кучерявим чорним волоссям. Івась був сміливіший і перший до нього зблизився.

— Ти звідкіля?

— Я з Кирилівки, з Брацлавщини.

— А є тут твій батько або мати?

— Нікого немає, мене самого захопили, а батько не знаю куди дівся.

— А як тебе звуть?

— Артимом.

— А мене Івасем та ще й Носенком. Я з Покровів близь Уманя.

— Що з нами буде?

— Господь його знає… Коли не вспіємо втекти, то певно пропадемо.

— Добре казати втекти. Я вже про те й сам думав, та нас пильнують, мов собаки…

— Тихше говори, а то ще який чорт підслухає, то нас пов’яжуть сирівцями.

— Татарин нашої мови не розуміє.

— Не вір цьому, у них теж люди бувалі, то й нашу мову знають…

Від цеї хвилі хлопці держалися разом і спати лягали побіч себе, а тоді нашіптували собі до вуха своє важке горе, та плакали, молились разом і один другого потішав та підбадьорював, що може воно таки вдасться їм утекти.

— Я мушу таки втекти, — говорив Івась, — щоб не знати що. Такого годі видержати.

— Ну, то втікаємо оба. Держімось разом, бо я сам нічого не видумаю.

— Воно так укупі буде краще. Все ж один другого порятує, та чого один не видумає, то другий.

— А чи знайдемо дорогу додому, чи не заблукаємо у степу?

— Підемо татарським слідом, — а чи ти вмієш на коні їздити?

— Та ще й як. Та я думаю, що на коні небезпечно, а краще пішки, бо буде можна де-небудь у бур’яні скритися.

— Але на коні скоріше заїдемо додому. Ти подумай, які наші ноги покалічені.

— А відкіля коней візьмемо? — завважив Артим.

— Вкрадемо татарам. Це ж не гріх, бо вони нашого добра чимало награбували.

— А що буде, як нас піймають?

— Чому мають нас піймати? Будемо молитись до святого Миколая, щоб нас заступив, а він певно нам поможе…

— А я таки боюсь, що коли б нас піймали, то смерть неминуча.

— Овва! А чи не краще нам померти, як так мучитись?

Козак нічого не боїться.

— Та я теж із козацького роду, — каже Артим. — Мій прадід, і дід, і батько були козаками… Але знаєш ти, Івасю, що ми мусимо стати побратимами так, як між козаками водилось, то значить, що один другого в біді не покине, хоч би пришилось і загинути…

— Я знаю, що то побратимство, мені дідусь усе розказував.

— Тільки біда, — каже Артим, — що тут ніде нема церкви і не буде де побратимства заприсягти собі.

— Ну, годі. Коли нема церкви, то й без цього можна.

Бог усе бачить і знає.

— Вони, таки лежачи на землі, обнялись і поцілувались, та стали собі до вуха шептати присягу на побратимство так, як її знали зложити.

— Підожди, Івасю! А до котрого села втікатимемо, чи до Покровів, чи до Кирилівки?

— Це пусте, — каже Івась. — Коли б лише до якого-небудь добитись, то вже будемо між своїми людьми, а вони вже не дадуть нам пропасти, та й поможуть додому добитись.

— Чи у твоєму селі були татари, Івасю?

— Ні, Бог помилував. Мене з левади захопили враз з отарою.

— А наше село орда спалила дотла. Люди завчасу скрились, бо нікого тут з наших не бачу.

— Якось воно зробиться, коли б лише втекти.

І так розмовляли з собою ці два десятилітні побратими кожного вечора, поки не позасипляли…

На другий день повернули загони з новою здобиччю. Боже! Скільки було тут плачу й голосіння! Назганяли пов’язаного народу без числа. Хлопці, захоплені думкою про втечу, наче не бачили і не чули людського горя.

— Знаєш, мені цеї ночі святий Миколай приснився, — сказав Артим. — Прийшов сюди достоту так, як у нашій церкві намальований з